Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
За першого періоду давньоруських економічних зв’язків відбувається зародження та становлення основних напрямів товарообміну Русі з оточуючим світом. Товарообмін цього періоду мав переважно посередницький характер, коли вироблені продукти ставали товарною масою внаслідок самого обміну. Ал Масуді (середина X ст.) відзначав, що країна Хозар сама нічого не виробляє, крім «риб’ячого клею», а ті товари, які вивозять хозари на Південь до Персії (мед та віск. — В. З.) виробляються на Русі у Києві та Булгарії (Волзькій. — В. З.). За даними Джейхані (перша половина X ст.) з головних міст Русі по всьому світу (звичайно Східному) розвозили оливо та цину, що доставлялися із Західної Європи.
Отже, можна стверджувати, що на середину X ст. Русь не мала чіткого поділу товарообміну на внутрішній та зовнішній. Тому й професійне купецтво на Русі ще не являло собою виразної суспільної верстви. Принаймні «купець» як соціально значуща особа потрапляє до статей «Руської Правди» (Найдавнішої) лише після новгородських подій 1018—1019 рр., пов’язаних з боротьбою Ярослава Володимировича за великокнязівський стіл[715].
Розгромлення Хозарії створило умови для становлення справді загальноруського східного торгу. Балканський похід Святослава поставив під контроль Русі не тільки пониззя Дніпра (літописне Білобережжя), але й Крим з Північним Причорномор’ям до Дунайського гирла.
За цього періоду виникає товарний обмін між окремими землями та регіонами Давньоруської держави. На початку XI ст. документально фіксується купецтво як окрема соціально визначена група. Наприкінці X — на початку XI ст. торгівля вже мала ознаки внутрішньої та зовнішньої, де головною особою у першій виступав «купець»; зміст поняття «гість» значно розширюється — від торговця із зарубіжними країнами до купця з іншого руського міста.
Наступний, останній, період історії давньоруського товарообміну, незважаючи на роздробленість держави, характеризується закріпленням та подальшим розвитком тих зрушень у торгівлі, що були окреслені за попереднього. Головним надбанням цього часу стало подальше становлення ринкових відносин.
Здійснення східноєвропейської торгівлі значною мірою залежало від кореляції систем шляхів сполучення, які утворювали регіо: нальні комунікаційні мережі. Вихід Київської Русі до оточуючого світу, утворення зон сталих зв’язків півдня східнослов’янської державності реалізувалися, головним чином, функціонуванням дніпровської мережі шляхів. У перший період історії торгівлі Русі, за джерелами (Ібн Хордадбеґ — перша половина IX ст.; Ібн ал Факіх — перша половина X ст.; Константин Багрянородний — середина X ст.; Ібн Хаукаль — остання третина X ст.), гирло Дніпра забезпечувало русам не тільки вихід на візантійське та болгарське узбережжя Чорного моря, але й проходи до Хозарії, Кавказької (Чорної) Болгарії, до Південного Прикаспію та Сибіру. Східний транзит відбувався через Нижню Волгу, Північний Кавказ у Приазов’я, далі степами Дніпро-Донського межиріччя.
Крім шляху за течією Дніпра існував суходільний тракт до кримських володінь Візантії. За літописними повідомленнями від кінця XI ст. ця дорога мала назву «Грецький шлях». Найправдоподібніше, його маршрут пролягав від Канева до Протолчів (Кічкаська переправа), що вище Хортиці; потім Лівобережжям через Перекоп до Криму. Початки функціонування цього шляху відносять до значно ранішого часу від появи першої літописної згадки про нього (1084 р.). Константин Багрянородний (50-і рр. X ст.) подає свідчення про користування Протолчівським бродом («Переправа Крарія», за Константином Багрянородним) херсонітами, які йдуть з Русі, та печенігами на шляху до Херсона. Однак суто «Руським» Грецький шлях стає по встановленні над ним великокнязівського контролю у другій половині XI ст.
Значною мірою з «Грецьким шляхом», принаймні від Канева до Протолчів, збігався маршрут ще одного, відомого з літописних повідомлень 1168 та 1170 рр., тракту «Залозного». Лівобережна частина «Залозного» шляху прямувала, найвірогідніше, південним боком верболозових хащів «Голубого лісу» на Дніпровій Луці, горішнім вододілом Самари у напрямку межиріччя Дніпра та Дону до Тмутаракані й далі на Північний Кавказ.
До 70-х рр. X ст. слід відносити, як свідчать дані археології, початки широковідомої за писемними реляціями («Повість минулих літ», ст. 964, 966, 981 рр.; «Худуд ал-Алем», 982—983 рр.; Абу Хамід ал-Гарнаті, середина XII ст.) магістралі по Дніпру, Оці, Волзі на Булгар та далі у Каспій. З встановленням стабільних булгаро-київських контактів після падіння Хозарії відбувається й оформлення караванного Подніпровсько-Поволзького тракту, функціонування якого повного мірою проявляється наприкінці XI — на початку XII ст. Він мав пролягати вододілами басейнів Дніпра, Дону та Волги південніше горішньої Оки.
Судячи з літописних повідомлень середини XII — першої третини XIII ст., на Лівобережжі Дніпра в цей час існувала налагоджена комунікаційна мережа суходільних шляхів, що прямували від Переяслава, Чернігова, Новгород-Сіверського на Північний Схід. Маршрути цих шляхів проходили вододілами Сейму, Десни, Снову та Сожу «крізь В’ятичі» басейнами горішніх Оки та Волги.
Слід також зазначити, що Дніпро-Волзька система шляхів формувалася й функціонувала як трансконтинентальна, що зв’язувала Схід та Захід усієї середньовічної Ойкумени. Одним з варіантів подальшого просування на Захід Європи Волго-Дніпровською магістраллю була подорож андалузця Абу Хаміда ал-Гарнаті 1150 р. з Булгару до Угорщини: спочатку по Волзі — Оці («Слов’янській річці») до Києва, далі через Галицьку Русь у Дунайську Паннонію.
Північно-західний напрямок контактів Середньої Наддніпрянщини забезпечувала Дніпро-Балтійська система водних шляхів. Вона складалася, як свідчать археологічні дані, протягом другої половини І тис. н. е. Головними зв’язуючими ланками між Дніпром та Балтійським морем виступали басейни Німану та Вісли.
З кінця IX ст., а особливо у першій половині X ст., стає помітним функціонування Волховсько-Дніпровської системи шляхів, відомої з літопису під назвою «Путь з варяг в греки». Запропонована літописцем схема цього шляху яскраво виявляє його міжнародний «заморський» характер. Наближений до літописного маршрут був описаний Адамом з Бремена. Він починався у Старігарді, або Шлезвігу, проходив через Волін (гирло Одри), огинав Південно-Східну Прибалтику й «за 14 днів від Воліна осягав Східну країну Русь», «де митрополія Київ, суперниця константинопольського скипетру, краса і слава Греції». Стосовно Русі шлях «з варяг в греки» відігравав, здебільшого, роль військово-політичної магістралі, що з’єднувала північ (Новгород) та південь (Київ) Східної Слов’янщини в єдину імперію під владою Рюриковичів.
У другій половині X ст., як випливає з писемних джерел (літописні статті 980, 1128, 1135, 1158 рр.; «Кріснасага», оповідь якої сягає кінця X — початку XI ст.), склався ще один шлях з Києва до Пскова й Новгорода. Він проходив через Мінськ, Полоцьк, Неклочь (верхів’я Полоти). Переправа через Західну Двіну здійснювалась, найімовірніше, біля гирла Дісни[716].
Щодо самої Західної Двіни, незважаючи на згадку про неї у «Повісті минулих літ» як про відгалуження
