Аналітична історія України - Олександр Боргардт
* * *
Починаються звичні для Росії «смятєнія», за яких – не до України; не до віри – розв’язується навіть Малоросійська колегія та дозволяється вибрати нового гетьмана.
Ним стає колишній підлеглий Мазепи, що потім його негайно продав, миргородський полковник, кривий Данило Апостол (1727–1734). Він брав участь у Персидському поході царя 1722–1724, з якого, без помітного прибутку, не повернулося чимало українських козаків, що в ньому – головним чином, і були задіяні. Та користувався повною довірою Пєтра. Він починає свою діяльність з того, що вже стало звичним: намагань відновити давній стан Переяславської угоди, – заключення міждержавної угоди між Україною та Росією. Але, як то кажуть «потяг пішов». Бо не домігся не тільки нової угоди, але й хоч найменшого повернення до 1654. Від московського уряду домігся лише так званих «вирішальних пунктів», які від того часу зобов’язували Україну та не зобов’язували Росію. Підтверждувалося скасування права на будь-які міжнародні відносини, навіть із сусідами. Підчас війни козацтво підпорядковувалось наказам імперського головнокомандуючого, відповідного «гєнєрал-фєльдмаршала». Вищий суд в країні мав складатися з трьох росіян та трьох українців. Хоч і великий крок уперед порівняно з Межпарламентською асамблеею СНД, де левова частина депутатів – російські, але, як на ті часи… Всі митні збори мали поступати до Росії.
Проґресивними, щодо пізнішого стану речей (аж по наші часи), видаються й деякі інші подробиці цих «Пунктів»; наприклад, земельне законодавство: росіяни мали право на купівлю землі в Україні, але не мали права переселювати на неї своїх підданих – москалів. Заборонено було й відбирати землю у козаків.
Все це, враховуючи, що ми знаходимося в Росії, мало дещо декларативний характер, бо – закони – законами, а… «єслі очєнь хочєтся» (або, є відповідних розмірів хабар), то… Але, від чогось треба відправлятись, а для історії документ – то документ.
До того, все це піде з димом за часів Єкатєріни II; та з ним і багацько іншого.
Зі смертю Пєтра I імператрицею стає його неодружена з ним дружина Єкатєріна I, своєчасно проголошена «государинєй» іще 1711, але вона процарювала недовго та померла у віці десь 43 років. Вона змолоду була здоровою жінкою, але цар напевно заразив її своїми пранцями, а до того вона мала в минулому сім повних вагітностей та невідомо скільки викиднів. А діти надто погано виживали.
Часи були хиткі та невизначені, по ній царював малий (12 р.) Пєтр II, онук Пєтра I та син отруєного (чи закатованого?) ним у тюрмі «царєвіча Алєксєя», а його реґентом став отой же усюдисущий «свєтлєйшій князь» Мєншіков. Вимушений весь час гризтися за владу з боярами, які цього пройду дружно ненавиділи, він не мав жодної можливості займатися справами України. Хіба, що доглядати пожалувані йому там величезні маєтності. Та, без Пєтра він і протримався у регентах рівно чотири місяці. Покінчив він свої дні 1729, у родинному колі, у засланні в далекому Берьозовє; хоч по ньому – з самих молодих років, рясними слізьми плакала шибениця.
* * *
Зі смертю Пєтра II 1730 від оспи, на російському престолі розпочинається зміна, череда «государинь», слабких «на пєрєдок», якими правитимуть їх фаворити. Неповнолітнього Пєтра II замінює Анна, герцогиня Курляндська, що так хутко зуміла позбавитися чоловіка, залишивши за Росією Курляндію. Вона була дочкою не надто розумного Івана V, брата Пєтра I від іншої матері, та процарює десять років (1730–1740).
То була здоровезна зла баба, товста та неприваблива, радше типовий продукт своїх країв. До того ж (нагадаймо ще раз), як доповідав російський посол у Лондоні Іванові IV про небіжку Елізавети I, – ще й «мордой нє вишла». Що там у неї знайшов отой недоумкуватий Фрідріх, герцог Курляндський, якому цей шлюб майже негайно вартував життя, – неможливо зрозуміти. Це назавжди полишиться його таємницею.
Можливо, з цього приводу буде доцільним невеличкий відступ.
* * *
У низці класичних работоргових імперій, – Римська, Візантійська, Російська, з часом змінювалися й окремі властивості. Той, перший Рим забудував Європу інженерними спорудами та дорогами, які можуть працювати й сьогодні. Другий Рим щодо цього був явно слабуватий, а Третій – що ж тут сказати? Коли перша кам’яна будова в ньому – Кремль, – була побудована італійцями тільки п’ятсот років тому. А російське «бєздорожьє» – живе й досі.
Зате відчутний проґрес спостерігається щодо рабства. У Римі раби ніколи не воювали за рабовласників, вони проти них повставали; у Візантії – бувало й таке. А в Росії це було системою, бо з отієї горстки вільних – армії не зібрати.
Подібне ж досконалення бачимо й щодо жіночої краси. В тому, першому ж Римі, з цим було суворо; існувало навіть таке поняття, як «Quaesta quam nemo rogavit» – приблизно: «Повія, якої ніхто не домагався»; таке щось, як верх бридкості. Так от, у невибагливій Московії воно було би очевидним несенсом; тут щось подібне взагалі не мало значення. Звідси й фаворити.
Анна Іванівна знову відкрила Таємну канцелярію та примусила її працювати, як ніколи раніше. В «Истории пытки в России» підкреслюється, що в цей час тортурне та катівне мистецтво в Росії – піднімається на новий рівень; навіть – порівняно з недавніми часами Пєтра. Відроджується сакраментальне гасло урядових шпигунів, тодішніх «сєксотов», – «Слово і дєло государєво!»; гасло ще з часів тиранії минулих Іванів. За ним, вимовленим уголос, хапали (як і раніше) будь-кого, та він миттю опинався в тортурні Таємної канцелярії. Де, ясна річ – негайно «зізнавався» у всьому.
З собою вона притаскала купу своїх, німців та латишів, в тому числі й такого собі Ерне Юхана Бірона (1690–1772), людину так само невідомого походження, як і Мєншіков; радше латиша ніж німця. Бо він не мав політичних амбіцій, властивих будь-якому німецькому прихідцеві в Росії. Він не надто пнувся керувати, задовольняючись станом фаворита. Справами державними займався на той час німець Андреас Остерман, не останній за розумом, але такий, що волів перебувати у повній тіні. Нарід, який любив свою «государиню», все добре приписував їй (тільки от, що ж саме?), а
