Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Анна, після смерті Данила Апостола, не дозволила виборів нового гетьмана та відродила Малоросійську колегію під новою назвою – Правління гетьманського уряду (гетьмана нема, а уряд є, дивні справи!); знову ж, із трьох росіян та трьох же українців. Чи не найбільш цікавими у її діяльності проти України було те, що канцлеру Шаховскому наказано було таємною інструкцією – всіляко зближувати росіян та українців, які понад кепсько уживалися навіть поруч, зокрема – всіляко сприяти змішаним шлюбам, тобто, – практикувати ґенетичну аґресію. Цікаво, що подібна ж інструкція, та теж секретна, існувала для членів ЦК в Україні: сприяти змішаним шлюбам як тільки можливо.
За тією ж інструкцією Анни передписувалося всіма засобами ліквідувати залишки народного самоврядування в Україні.
* * *
Але, Росія довго не воювала, а це суперечило заповіту Пєтра, – воюючи весь час тримати нарід у напруженні. До того, року 1733 відправився слідом за своїм другом та союзником Пєтром, – Саксонський курфюст Авґуст II, теж пияка та розпусник; а за сумісництвом – і король Польщі. Хоч і вліз свого часу на польський престол за допомогою Пєтра та попри бажання польського народу. Залишався, правда, Станіслав Лещинський, але його не бажав Пєтр, а значить і Росія. От щоб прогнати остаточно Лещинського, до Польщі й вступає російська армія під командою ірландського пройдисвіта на російській службі, генерала Пітера Лассі. Польська корона, знову – шляхом насильства, переходить до сина Авґуста II, Авґуста III.
Потім, 1735, поновлюється війна з Туреччиною та армія іншого іноземного пройдисвіта, генерала Крістофа Мініха – наступає восени на Азов. Одночасно якийсь російський генерал Лєонтьєв, з окремою армією в 30 тисяч – веде наступ на Крим. План аґресії – абсолютно прозорий, – Україна завойована – на черзі Крим. Їх осіння (!) кампанія, як і слід було очікувати, провалюється. В підручниках історії пишеться, що – мовляв, «сначала пошлі дожді, а потом ударілі морози» (наче восени буває щось інше). Не зважаючи на те, що повоювати з турками або татарами – так і не пощастило, Лєонтьєв поклав третину армії. Але, хіба це вадить? – адже захоплена Україна, невичерпний запас отієї їхньої работоргової «жівой сіли».
Тому рано навесні Мініх збирає армію з 90 тисяч і нарешті (уперше) бере Перекоп та дістається Бахчісараю; повна перемога. А потім чомусь відступає, але вже тільки з 60 тисячами, – уклав третину армії. За наказом на злучення з Мініхом мав піти й Лассі, але не встиг, – Мініх уже встиг унести ноги з Криму.
Влітку 1737 кампанію було поновлено, й Мініх підійшов до Очакова та поклав там трупом, за офіційними даними, десь 24 тисячі «русскіх солдат». Знаючи добросовісність російський істориків (як і генералів), цю цифру слід вважати за мінімальну. Насправді мало бути значно більше. Оскільки воювати з турками та татарами уміли лише українці, то… І все ж Очаків пав, тільки єдино, завдяки випадкові – вибухові порохових погребів у фортеці; правдоподібно вважати, що росіяни не мали до цього вибуху жодного відношення: хіба, що заслали свого аґента. Пощастило й Пітеру Лассі, який зумів захопити друге за значенням місто Криму – Карасу-базар. Але, і його чомусь не утримав, попри розписувані перемоги над армією Менґлі-Гірея.
Весь цей розбій Росія творила в союзі з Австрією, яка вже тоді не відзначалася перемогами, та всього й тільки що захопила 1737, і собі, – Ніш у Сербії.
Ще через рік Мініху пощастило зі стотисячною армією дійти Дністра, де він хотів захопити Бендери, але… Як нам пишуть:
Там її очікували більш численні та свіжі турецькі війська, довелося повернути назад. Армію косила чума, втрати від хвороби склали більше, як 16 тисяч людей.
(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 702)
Ай-яй-яй! – а кого ж вони там сподівалися зустріти, як не ворожі війська? Мабуть – дівчат з квітами, чи не так? А, до того, російську армію чомусь «косіла чума», а от турків – чомусь не косила.
Втім, чуму тоді занесли до України, та від неї загинуло чимало людей. Це можна було би віднести на рахунок прикрої випадковості, якби те саме не повторилося підчас, знову ж, російсько-турецької війни 1768; та з подробицями, які майже не полишають сумніву. На початку 1770 росіянам пощастило зайняти Фокшани, де саме на той час шаленіла чума. Ми знаємо достовірно, з історичних свідоцтв та документів, що командувачі обох російських армій, П. Румянцєв та Н. Панін (отой самий, від «глупості народной»), не домовляючись (!), згідно проіґнорували, пронехтували відомостями про чуму, яка гуляла по Молдові та Валахії аж до 1773. Якщо у Мініха 1739 і дійсно померло від чуми 16 тисяч солдатів, то 1770 було погірше. Російські солдати цього разу рознесли чуму по всій Росії, вона дісталася й Москви. Але, заторкнула вона, якнайбільше, – Україну: в Києві трупи валялися вулицями, як у голодному 1933 (пам’ятаю особисто), а Ніжин вимер мало не весь.
Історики пишуть, що уряд Єкатеріни II не визнавав правди, та заспокоював нарід, що це не чума, а всього якась там «обикновєнная горячка».
Цього – другого разу, є цілком очевидне, що то було свідоме зараження чумою ненависної України, «ґнєзда бунтов». Чи було таким самим оте перше – важко певно сказати; можливо, що й так.
Але, у війні 1735–1739 були не одні поразки, були й успіхи. Мініх перемагає турків під відомим нам Хотином та «прісоєдіняєт єґо к Росіі»; потім займає Ясси. В Петербурзі подейкують уже про «возвращєніє Константінополя»; тобто, міста, яке вже триста років називається Істанбулом.
Однак, знову все зривається від якоїсь дурниці: Австрія виходить із гри, не бажаючи посилення Росії, та… що ж тут поробиш, доводиться замирюватися з Туреччиною того ж 1739.
Попри всі «успєхі російського оружія», підкріплені втратою більше як 100 тисяч солдатів (ціла армія!), новий Белградський мир з Туреччиною – практично нічого не давав Росії. Вона, правда, зберегла Азов, але – без фортеці. На кавказькому кордоні обох держав передбачався нейтральний статус Кабарди, але Росія не мала права тримати флот на Азовському та Чорному морях. Скромно, скромно, особливо після
