Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер

Обличчя побачити зможе.

Характерний для всієї творчости Ґеорґе мотив здержливости утворює підґрунтя цього вірша. В «Сьомому жмутку» поет схиляється над дзеркалом джерела сподівки на підтримку, бо йому здається, нібито він знайшов вдалу поетичну форму для змалювання великого пережиття, а фігури щоразу відповідають «не ми! не ми!». Те саме бачимо у вірші з «Нового царства»: «Нема речей там де бракує слів». Вірш «Земля-мати» слід розглядати, враховуючи цей сталий мотив. У ньому йдеться (гадаю, це видно досить чітко) про амбівалентність між людиною та поетом. Вірш хоче сказати і, зрештою, таки каже, що поет не пан свому надхненню і творінню, навпаки, як кожна інша людина, він нескасовним і незбагненним чином залежний. Хочу наголосити: «як кожна інша людина». Наш слух це вловлює в рядках «Втім щ ó є для тебе стихія твоя // Хтось згодом відкриє мабуть». Наприкінці ми це чуємо знову, це взагалі лейтмотив вірша. Ось пітьмава земля, щось, чого ніяк не можна вияснити і звідки походить кожен з нас. Саме звідти наше істотне незнання про самих себе. Не тільки поет, а кожен з нас може прикласти ці слова до себе. Адже колись неодмінно з’явиться той хтось, хто знатиме, чого не знаємо ми. Звичайно, через ці рядки проступає християнське очікування пришестя. Не те щоб мовилося про Христа, якого свої, між якими він перебуває, розпізнають аж по розламуванню хліба. Йдеться про прибуття того, який мав би проказати спасенне слово і який залишається невпізнаним. Тема вірша — належність поета до тих, котрі не відають. Бо й він не відає. Однак він знає, що не може відати, чи його обличчя коли-небудь відкриється взагалі і чи відкриється для всіх. Це означає, що він не відає, чи збудеться слово. Глибокий трем, що пробігає рядками, не обмежується тими іншими, перед якими стоїть поетове «я».

Повернувшись до третьої строфи фраґмента «Земля-мати», ми побачимо його тематичну спорідненість з віршем Ґеорґе. Не слід порушувати звучности слів, не слід забігати наперед, не слід хапати вогонь грішною рукою. Такий центральний мотив творчости Гьольдерліна.[21] Поет — заспівувач перед громадою, на її відповідь доводиться чекати. Часи творця з їхньою самостійною і невідхильною ходою, що мовби гори від моря до моря, кажуть те саме «Хтось згодом відкриє мабуть», яке подибуємо в Ґеорґе. Ставлення до часу і світу зближує таких далеких один від одного поетів. І велич Ґеорґе в тому, що його поетичний голос звучить цілком по-іншому, самостійно — в його віршах ми не знайдемо бодай натяку на наслідування, не кажучи вже про запозичення Гьольдерлінового тону.

Я І ТИ ОДНА ДУША

Вам чути лінії ясних світів цих

Барвисті схили повні винограду

Зефір який в струнких тополях шепче

І Тібур той де води ніжні флейти?

Яскряться кучері: чи знаний вам

Танок туману на драговині

Орган негоди посеред боліт

І рокіт всемогутнісних морів?

Ми питаємо себе, чи потрібні пояснення там, де, ховаючи слово і смисл, поетичне мовлення безпосередньо і нестримно досягає читача купно з внутрішнім слухачем. Звісно, зацитовані рядки з «Року душі» за всієї епіграматичности їхньої побудови не належать до поетичних утворів, які своєю затемненістю ускладнюють розуміння. Проста побудова у вигляді питання і відповіді допускає багатозначну протиставу двох ландшафтів. Не треба особливих зусиль, щоб розпізнати в них ландшафт душі, а в розлогій широчіні їхньої далечі — себе самого.

І все-таки без тлумачення нам, здається, не обійтися. Тлумачення потребує вже те, чому згадані рядки розташовані в частині «Року душі», яку поет називав нашвидку вирізьбленими тінями. Два ініціали дозволяють вгадати, про яку людину з кола Ґеорґе йдеться. Можна піддатися спокусі піти за першим помахом автора і дійти до відповідних життєвих обставин, до зустрічі двох поетів — першого, північного, і другого, райнсько-римського, автора «Року душі».

А можна прочитати передмову до другого видання книжки, де поет застерігає проти спроб звести все до життєвих обставин і волі випадку: рідко такою мірою, як у цій книжці, я і ти одна душа. Безперечно, в межах цілої збірки вірш належить до групи, яку супроводжують ініціали і звертання. Можна припустити, що застереження поета для цієї групи віршів мало що означають. Проте означають вони таки багато. Адже ці вірші, яким присвята надає інтимности, аж ніяк не скидаються на випадковий жест чи жмуток, навпаки, вони складають частину, яку опрацював, оздобив і опорядкував досить вибагливий ювелір. Вони не належать до сфери раз прожитого життя, як не належать до неї звитяжні пісні Піндара, які виконувалися по сицилійських маєтках, ставши надбанням грецької літератури, як не належать оди Горація з їхніми звучними вступами. Що перетворює їх на monumentum aere perennius?[22] Яке мистецтво, яка злука, яка сила слова?

Хоча формальна структура вірша налічує дві чотирирядкові строфи, що утворюють цілість, уподібнюючись до інших віршів цієї групи, його особливість полягає у двоголосій композиції: питання і — відмінним тоном — відповідь. Їхня взаємодія виникає на основі чітко продуманої взаємовідповідности — в цьому разі я маю на увазі анакрузу,[23] яка підхоплює слово, і рішучість антислова, яка дозволяє цілості залишитися цілістю. Адже цілість цього вірша з питання і відповіді очевидна, дарма що голос питання і голос відповіді — радше голоси музичної композиції, ніж відображення розмови двох.

Голос питання звучить вимогливо. Він випромінює розважливість і впевненість, знаючи, що каже. Знаючи, проти чого виступає. Покликаючись на свої ясні світи, він спогадує темні світи іншого. І коли тому, до кого звертаються, ясні світи всього-навсього «чути», то це означає, що вони десь вище, далі, що вони — заповіджена земля. «Ясні світи» вимальовуються, наче ясні лінії гір удалині. Чи, може, йдеться про ясні лінії у цих світах, про їхню духовну архітектуру? Напевне, і про одне, і про друге, про ясний зразок і про зразок ясности: ландшафт, сформований людиною і просякнений ясною духовністю людського чину. «Барвисті схили повні винограду» викликають в уяві райнські виноградники, ретельно розпланований королівський ландшафт, увінчаний осіннім золотом виногрон. Первісна сила природи проглядає лише per contrarium[24] крізь приборкану ясноту ландшафту, і шепіт мистецького зефіра не може її розбуркати. Те саме стосується струнких тополь. Ця порода дерева, яку до Європи завезли у XVIII сторіччі і яка цілком відповідала геометричному духові часу з його розміряними, розциркульованими, розпланованими вуличними ландшафтами, — наче символ впорядкованої і впокореної природи. Однак найразючіше чар перетвореної на мистецтво природи спалахує в четвертому рядку. Разом зі згадкою