Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер

грецькому розумінні, тобто напівлюдей-напівбогів). Гімн — не хвалебний вірш. Греки дуже ретельно розрізняли хвалу і величання (макарімос), хвалебний вірш і гімн. Небезпідставно. Хто хвалить, мусить перебувати на одному рівні з тим, кого хвалить. Не кожний може хвалити кожного. Хто хвалить, не може не стати на один рівень із хваленим. Натомість величання і гімн як форма величання передбачають визнання вищости, яка перевершує величальника і виповнює його. Вимальовується шкала, починаючи від визнання і захоплення, через прославляння (в нас надто зужите слово) аж до поклоніння божистому. Така релігія греків. Включно з гімном. Придивившись, якого незрівнянного наповнення зазнає ця мистецька форма в пізній творчості Гьольдерліна, ми побачимо, що йдеться не тільки про літературну форму, зорієнтовану на релігійне життя греків і вдало використану поетом новочасся, а й про спізнання вищости, яка уможливлює і внеобхіднює саме таку літературну форму.

Якої вищости? Спрямуємо це питання на Гьольдерліна, а з його допомогою спробуємо дати відповідь, чинну для Ґеорґе. Гьольдерлінова зустріч з вищістю — то його розлука з Діотимою, розлука, що живцем зруйнувала щастя. Пізнання божистого через утрату, відтак новий тон поезії, перед яким опинилося наше сторіччя. Саме розлука привідкрила Гьольдерлінові буття божистого. «Божистість» любові, яку поетові судилося спізнати, докорінно змінила тон його віршів.

Це вже тон називання, тобто прикликання сущого, а не риторично-алегоричні шати поетичного мовлення, які Гьольдерлін використовував під упливом Шіллера. Після розлуки з Діотимою поет написав низку віршів, де змальовує те, як поезія стала «прихистком» для безбатченка і безхатченка, притулком серед порожнечі і холоднечі світу без любови.[10] Його поетична творчість не несе нового релігійного провісництва, божистого об’явлення. Вона розповідає про суще і про світ, свідомий у т р а т и богів. Суще — то «янголи батьківщини», яким присвячена пізня творчість. Ці гімни також величають вищість, заклинають знамення і пояснюють послання, які благовістять буття божистого. «Божистого спізнали ми немало».[11] Новий великий тон Гьольдерліна нагадує піндарівський з його звертанням до культу. Це справді міцна злука. Разом з тим це глибинне і надхненне белькотання, що колосальними відмовами засвідчує розуміння власної недорікуватости.

Гелінґрат правий, і немає ніякої двозначности, коли він пише: «Провісництво мовби творить підоснову провіщуваного». Мова і те, на що поет у ній здатний, творять спільну дійсність, яка не потребує жодного іншого підтвердження. Придивившись уважніше, ми побачимо: наявність поетичности, про яку Гелінґрат згадує в передмові, листах і останніх доповідях, — елементарна вимога, що поширюється навіть на такого скептика, як Гьольдерлін. Проте сам Гелінґрат йде услід за Стефаном Ґеорґе: в підоснові твору йому, охопленому патріотизмом грізної світової війни, вчувається провіщення «таємної Німеччини».

Важко не помітити, що Гелінґратом рухає щось схоже на віру в рятівну місію. В останніх доповідях він натякає на великого сучасника — в ньому легко впізнати Стефана Ґеорґе, з яким нині і прісно пов’язана надія на виповнення і рятунок, що її багато років тому провістив Гьольдерлін. Саме так слід розуміти речення: «Лише провісник, а не — хай у найпотаємніших думках — носій виповнення, ось хто він, Гьольдерлін, невідомий, непобачений серед свого народу».[12] Це відповідає тлумаченню Гьольдерлінового послання, яке пропонує Ґеорґе. Тривірш «Нового царства» з назвою «Гіперіон» доповнює згадане «хвалебне слово». Гіперіон, Гьольдерлін і Ґеорґе злилися там у цілісне поетичне взаємовідображення.

Не слід забувати, що сам «майстер» уважав себе поетом і провидцем і аж ніяк не Месією. Хоч би як Ґеорґе не «самовиставлявся», на свій власний профіль він спромігся, спізнавши, подібно до Гьольдерліна з його Діотимою, вищість: зустрів Максиміна. Факти переконливо свідчать, що не так зачаровання юнаком, як розлука і розпач, викликані його ранньою смертю, надають усьому відтінок релігійности. Історія з Максиміном відповідає Гьольдерліновій історії з Діотимою. Аналогія очевидна: любов до вродливої жінки франкфуртівського хлібодара змінила маґістра Гьольдерліна, роздертого між помислом і піснею, зашарпаного непогамованим марнославством, — біль розлуки вдихнув у його гімни запаморочливу наполегливість: так само зустріч з Максиміном дарувала Стефанові Ґеорґе нове обґрунтування його загроженої екзистенції. Його творчість, особливо міцніша злука «Сьомого жмутку» і «Зорі сув’яззя», — яскраве поетичне підтвердження.

У віршах Ґеорґе проглядається коріння культу Максиміна. Рання смерть юнака глибоко вразила Ґеорґе — можна тільки здогадуватися, що надмірне піднесення, в яке поет укинув підлітка, розбуркало в ньому, поетові, почуття вини, змусило, вшановуючи юного друга, переосмислити власне життя і скерувати життя своїх друзів у нове русло, згуртувавши їх у щось на зразок спільноти пам’яті. Про це читаємо в рядках із «Зорі сув’яззя»:

Хто здатний принести життя в офіру

А потім дати смисл своєю смертю

Міцне коріння у довічній тьмі…

Ви хто мене приймає і питає

Не прагніть ще! бо маєте мене!

Мене що через нього народився…

Порівнюючи ці рядки з рядками, які Гьольдерлін присвятив Діотимі, ми побачимо не тільки схожості, а й розбіжності. Насамперед варто зазначити, що завдяки Діотимі Гьольдерлін отримав цілком нові поетичні можливості. Саме вони підняли його вірші на високий рівень, тоді як поетичне осмислення переживань, пов’язаних з Максиміном, — швидше результат, до якого прямували життя і творчість Ґеорґе, де самобутній тон, який від самого початку підніс його вірші над буденністю, дістав новий відтінок. Водночас ми бачимо, як упевненість Гьольдерліна в присутності божистого губиться в стрімкій круговерті нових образів. Він поринає в тлумачення навколишньої природи й присутньої в природі історії, він співає їхню божистість, аж його спів тихне в «блаженному онімінні». Натомість Ґеорґе пише, думаючи про себе і про своїх друзів. Культ пам’яті про Максиміна, що його Ґеорґе започатковує для себе і своїх друзів, — то поетичний заповіт власного досвіду. В центрі цієї співдружности перебуває людина в її образі і подобі. Його поезія прибирає форми релігійної самоінтерпретації і самосублімації:

Я тільки гугіт голосу святого.

В цьому і полягає істотна різниця між тоном поетичного мовлення Ґеорґе і гімнами Гьольдерліна. Тон Ґеорґе впевнено наближається до хору і літургії. Різницю можна подати у вигляді антитези двох слів. Відомо, що Ґеорґе уникав іншомовних слів і взагалі такого чужинецького явища, як декламування, називаючи виголошування віршів розповіданням-комусь. Безперечно, розповідання-комусь своїх віршів гартувало його людиноформчу волю. Гьольдерлін — цілковита протилежність.

Гьольдерліна не вдасться розповідати-комусь. Гьольдерліна можна лише розповідати-собі. Він сам собі розповідає, розповідання-собі — спосіб його поетичного мовлення пізнього періоду. Я сумніваюся, чи взагалі можна виголошувати його вірші перед широким загалом. Хто на це зважується, той нехтує протестантівсько-медитативний елемент у його пізній творчості. А на тон Ґеорґе — принаймні так мені видається — вплинув григоріанський хорал.