Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер
Сьогодні неможливо не помітити внутрішньої закономірности постання елегій. Здається, нарешті все опинилося на заздалегідь визначених місцях. Мовляв, здійснився план. Певним чином це справді так: перші чотири елегії і перші рядки теперішньої Десятої елегії вкупі з пізніше викиненим продовженням виникли вже 1912/13 року. Мету, так би мовити, поставлено, і десять років, що залишалися для її досягення, поет перебував у неприторенному шуканні, яке то гальмувала, то збивала на манівці несприятливість доби і внутрішня протидія. Не варто надто дослівно сприймати зворушливі повідомлення про бурхливі успіхи в лютому 1922 року, які подибуємо в численних, майже однакових за змістом листах поета. Це шалене піднесення говорило про завершення праці, про урожай після тривалого плекання, про зненацька вибухлий внутрішній стрим одночасно з притлумленням, відкиданням, виокремленням всього, що не пасувало. Ось справжній смисл процесів, зображених у листах, а бажання Рільке додати до вже готових елегій другу частину з назвою «Фраґменти» лише підтверджує цей смисл — це була спроба компромісу з самим собою, від якої поет врешті-решт відмовився, усвідомивши почасти самотужки, почасти за допомогою перших читачів «самодостатність» наявних десяти елегій.
Ми можемо докладніше зупинитися на цих ворохобних тижнях, коли відбулося звершення. Спочатку Рільке обрав тільки сім елегій і щойно протягом наступних днів додав три, яких бракувало. Чи аж тоді з’явилася Десята? Важко уявити, щоб якась інша елегія, крім цієї, початої 1912 року, могла завершити ряд. Ми бачимо всю недосконалість первинної кінцівки, бачимо, як уривки й ескізи, над якими працював Рільке, чекали на приєднання до того, що саме викристалізовувалося.
Ще більше дивує заміна П’ятої елегії, яку Рільке здійснив незадовго перед тим, як відіслав рукопис Кіпенберґові, власникові видавництва «Інзель», що остаточно підтверджує довільний характер цієї завершальної бурі. Поетові вдалася протягом однієї «буремної ночі», як він сам пише, елегія мандрівників — не так внаслідок раптового надхнення, як на основі шліфування і сполучання наявних шматків в одну переконливу цілість, що називається віршем. Багато що у цьому процесі народження «Дуїнських елегій» ми можемо зрозуміти на прикладі іншого вірша — колишньої П’ятої елегії, яку ми знаходимо серед «Пізніх віршів»:
Анти-строфи
Жінки, ви, хто іде отут
між нами, страдниці,
вас, як і нас, не береже ніхто, і все ж
ви здатні берегти, ви берегині.
Звідкіль,
коли з’являється коханий,
майбутнє берете?
Більше, ніж буде.
Хто знає відстані
до сталої зорі,
дивується, побачивши її,
світлицю серця.
Як вберігаєте від бур?
Ви, сповнені джерел і ночі.
Ви справді ті самі, до кого
в дитинстві
на коридорі школи
чіпався старший брат?
Ви, щасні.
Тоді, як ми
псувалися навік,
були ви наче хліб преображення.
Кінець дитинства
вас не урік. Нараз
постали ви, мов диво,
сподіяне у Бозі.
Ми, наче витяті з гори,
вже хлопчаками гострі,
хоч іноді, можливо,
удало втяті;
ми, мов каміння,
що зверглося на квіти.
Ви, хто з землі росте,
усім корінням люблені,
ви, доньки Еврідіки,
святінь повернення,
де сущий чоловік.
Ми, хто призвідники своїх образ,
що без кінця і краю,
що діти скрухи.
Ми, ті, хто гнів, мов зброю,
кладе край сну.
Ви, хто ще захищає там,
де захистку нема. Мов древо сну,
спогадування вас
для мрій самітника.
Гарний вірш, почерпнутий із найпотаємніших глибин досвіду кохання і моралі кохання. Його теж можна назвати елегією, це плач над чоловіком, який так ніколи і не навчився спражньої любови. Але ніхто не зараховуватиме цього вірша до «Дуїнських елегій», адже його тон, розмір, відлуння інші. Створивши елегію мандрівників, поет усвідомив цю іншість. Він не збирався долучати нову елегію до десяти попередніх, він замінив нею «Анти-строфи», яким, очевидно, вже 1912 року, коли виникла перша строфа, і ще в лютому 1922 року, тобто після завершення, відводив місце П’ятої елегії, що мала йти услід за чотирма іншими, написаними значно раніше. Ми бачимо, скільки всього змінилося, доки нарешті утворилася цілість.
Якби ми не знали, то не повірили б, що перші чотири елегії з’явилися на десять років раніше. Тема кохання присутня в усіх елегіях. Але вже в героїчній і ще дужче в наступних елегіях — досить пригадати присвячену Рудольфові Каснерові елегію про звірів — протистава чоловіка і жінки, яка в «Анти-строфах» прибирає форми антифонного співу, втрачає структуротвірне значення. Так вимальовується цілість, яку маємо тепер і до якої якнайбезпосередніше належить елегія мандрівників. Ця цілість була би інакшою — дужче схожою на пісню чоловіка і жінки, якби Рільке не вилучив «Анти-строф».
Звісно, про це можна забути — це вже успішно забули, і не дивно: текст складає враження довершености. Саме довершеність надає поетичному утворові чинности, не тільки ховаючи випадковість його появи, заспіви і закрути, варіанти і повтори, а відкидаючи всі зв’язки з часом постання — отак народжується самодостатність, перекреслюючи всі спроби вчених дати історичні або біографічні тлумачення, всі спроби соціологів «пояснити» й узалежнити.
Мало констатувати, що Рільке був релігійним поетом. Краще не вживати слова «релігія» там, де немає релігійної громади, покликаної увиразнювати смисл сказаного, а такої громади самотній голос поета прецінь не знав. Краще не орієнтуватися на стократні варіації християнських мотивів — як римо-католицьких, так і східних, котрі принаймні від часу глибоких вражень про Росію увійшли в творчість поета. Адже «Дуїнські елегії» радикально рвуть зв’язок з бутніми релігіями та віросповіданнями, намагаючись непомітно заглушити лагідну розмову Мальте з Богом. Рільке сам моментами більше слушности надавав юдейській та ісламській релігіям, дедалі пристрасніше заперечуючи християнство з його заповітом розрад і обітниць, напевне, він знайшов би щось рідне у великих азійських релігіях, так як знаходив у грецькій і єгипетській старовині. Але нескінченна делікатність супроти Бога, яку він сповідував, диктує мовчання і відкидає всі інші тлумачення.
Ось воно, найголовніше: поезія Рільке визнає, що Бог далеко і що цю далеч зась обволікати прикликанням християнсько-гуманістичних віроуявлень чи хай там яких найстародавніших міфічних символів. Це надає посланню, яке несе його поезія, неабиякої апелятивної сили. Вона пов’язана з часом, однак зберігає чинність релігійного провісництва, вона — його відповідниця. Вона закликає нас визнати і витримати цю далеч. В той час, коли «Історії про любого Бога» та «Часослов» налуджують досягненність і актуальність Бога, Мальте
