Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер
Тож ця поезія — це поезія далечі Бога. Їй цілком і повністю відповідає прославляння тутешнього і тутешности; пристрасне обстоювання тутешнього буття, нагамуз із його щонайбезпросвітнішими злиднями, вбогістю, гнітом. Таке обстоювання поєднується з відхилянням розради в потойбіччі. Ось «послання», яке ми чуємо. Чи нове воно для нас? Чи, бува, не знане? Не варто відразу покликатися на Ніцшевого Заратустру з його «Людино, будь вірною землі». Ми і так це робимо, керовані волею життя і невизнанням смерти, доки врешті не розбиваємося об її незбагненність. Християнство побачило в цьому своє виправдання, не прикрасивши і не приховавши розпачу смерти, а давши єднальний знак розп’яття. Смерть у Христі долається не тамуванням її гіркоти, а тільки цілковитим самозреченням. В цьому, а не у зворушливих сподіваннях на занебесне потойбіччя, де воздасться за муки земні, справжнє послання християнства. Але, як і Ніцше, Рільке також дивився на земний триб християнської громади, на людей з їхнім дріб’язковим обрахунком кривди і щастя, і відкидав його.
Витримати і вистояти без розраджувань — ось у чому Рільке бачив релігійну продуктивність «Мальте». Приклад юних мерців у Першій елегії — наступний крок, нехай неґативного, бажання зняти з них «уразу кривди». На свій лад цьому завжди вчило християнство, проповідуючи смиренну надію на волю Бога. Тільки меркнуче, моралізаторське християнство, присутнє в Кантовому постуляторному доказі існування Бога, здатне навіяти думку врівноважування. Не випадково. Цей «моральний світорахунок» взаємних послуг — ціла система життя, що панує над нами. Таке послання елегії. Воно відкидає будь-яке покликання на релігійну обітницю, адже вона відразу передбачає систему взаємних послуг. Воно закликає людське серце піднестися над цією світовою системою взаємних рахунків: відтак нескінченне кохання, відтак герой, відтак приклад закоханих, які знаходять одне в одному достатність. Відтак янгол, істота, що нас нескінченно перевершує.
Листи Рільке, де мова про янголів, оголюють тільки один бік: Рільке називає янголів ґарантами невидного. Це, так би мовити, їхня функція — бути доказом для того, хто жадає метафізики, і для того, хто від неї відвик. Інший бік: насправді ніякого ґаранта не потрібно, бо наше власне серце — найліпше зрівноваження. Воно свідоме свого залишання позаду того, кого само нібито виповнює відчуттями. «Адже відчуваючи, ми проминаємо». Янгол — то взагалі лише побачення нас самих, що зостаємося позаду себе. Адже ми самі себе нескінченно перевершуємо, ми, «метафізичні» істоти. І все-одно: навіть янгол і той нас не чує.
Цей елегійний мотив пронизує насамперед перші елегії. Елегійний плач стосується не покинених закоханих, не юних мерців — дитини, котра живе і вмирає «перед життям», а нас, обійдених цією безумовністю, полишених на себе самих, нас, хто виставляє рахунки у відповідь. Це наша залежність і обумовленість.
Ми, хто призвідники своїх образ,
що без кінця і краю,
що діти скрухи.
Рільке саме тому засуджував свої перші поетичні спроби, що вони надто розраховували на успіх, цей універсальний хід у відповідь. Він захоплювався Роденом і передусім Сезаном, цінуючи несхибність їхнього творчого шляху, їхню рішучу самостійність і постійність шукання власної мови. Облаштовуючи другу частину свого життя, Рільке відлучив від себе супутників життя, спочатку дружину і доньку, а поступово всіх інших, хто наближався до нього, виявивши любовне розуміння власної неспромоги і водночас загарливу рішучість віддатися безперешкодному самуванню. Він розвинув цілу систему дипломатії серця, покликану забезпечити якнайбільшу незалежність свого буття. Листування дозволяє про це лише здогадуватися. Продуктивність поетичної відповіді мала стати єдиним виправданням самошанування, самопещення, усамітнення і замкнености.
Янгол: Рільке пояснює, що через відчуття янгола зникає протистава і довершується перетворення у невидність. Ми кажемо: наше завдання, що вивершує і перевершує нас самих — слухати казання власного серця. Наша обмеженість і слабкість — у його звершенні. Постать янгола, який нас перевершує, лякає могуттю своєї безумовности.
Але елегії продовжуються і змінюється тон — янгол не тільки перевершує нас, янгол нас являє. Бо наше завдання — не багато не мало — воскресити невидне, тобто зробити його видним, надати йому подоби. Поет здійснює це, показуючи і хвалячи тутешнє, зберігаючи «розпізнану подобу» (Сьома елегія).
Тут не йдеться про використання привілею митця і мистецтва проти людей. Поета приголомшують римські линварі і наднільські гончарі, адже кожний їхній рух такий впевнений і вивірений, в кожному їхньому русі живе мудрість минулих поколінь, зберігаючись і оберігаючи. Це — віддавна — загальне завдання людини: берегти і перетворювати. Звідси тривалість і тривкість і жодного розрахунку і рахунку супроти майбутнього, бо йдеться про тутешність, яка отак вершиться.
Звісно, елегії однозначно мовлять про невблаганне зникнення «речей» у добу молотків, відтак збереження зникущого — це завдання митця, який несе видне в невидне, камінь і колір, глину і голос. Однак помиляється той, хто чує тут звуки звичайної критики культури, бо насправді йдеться про незмінність людської природи і людяности у вирі інших змін. Завдання, яке постає сьогодні перед людиною у зв’язку зі швидкими змінами у світі, мало відрізняється від завдання, продиктованого загальною минущістю всіх земних речей. Зрештою, ми самі «найзникущіші».
Теза Рільке: завдання людини — сказати зникущому так. Смерть — його остаточна доверша.
В листах Рільке неодноразово повторює, що втрата, якою є смерть коханої людини для живих, не означає власне згуби. Те, що безпідставно приписують смерті, — фальшива неґативність. Вона применшує всеохопну силу тутешнього, тутбуття, актуальности. Вона, актуальність, охоплює також смерть. Насправді не те, щоб вона просто охоплювала смерть, цю absence,[26] яка тим, хто відійшов, дарує нову актуальність поруч з нами — напередодні вічности. Насправді буття мерців поглинає цілість тутбуття, яке також причетне до нової вічности мерця і його нової актуальности. Навіть воно, те, що ми називаємо «тут», змінилося. Перебування мерця у просторі сповнене дивовиж так само, як і перебування живого: «Живі, втім, помиляються, коли розмежувати прагнуть» (Перша елегія). Іноді тон Рільке нагадує замовляння — наприклад, у листах, коли він називає смерть справжньою утверджувачкою. Щойно смерть довершує тутбуття в усій його безумовності, не залишаючи жодного натяку на його нестерпність: тутбуття — прекрасне. Це нам завзято навіюють елегії, нам, «найзникущішим».
Адже годі заперечити, що кожна втрата, навіть найтяжча, колись та й переболить, а це і називається «життя». «Послання» елегій дає зрозуміти, що втрата, біль якої так важко втамувати, починає дедалі глибше входити у
