Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Пияцтво та обжиралівка, не зважаючи на сталі голодівки, – були радше загально прийнятим трибом життя:

Пристрасть до вина в сильному ступені дає про себе знати з деяких відомостей, наприклад, із повідомлення про облогу Москви Тохтамишем; з опису походу князя Васілія Тємного проти дядька Юрія, де пишеться:

Великий князь узяв із собою з Москви купців та всяких інших людей, котрі були п’яні та везли з собою мед, аби ще пити. Свари, бійки, вбивства та всілякі злочини, як і раніше, відбувалися на пияцьких учтах.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. врем., Москва, 1959, т. II, с. 619).

Сто років потім – те саме. Бо, за царя Івана IV:

Пристрасть до міцних напоїв продовжувала панувати; обіди супроводжувались питтям, при чому не було поміркованості: в Літописах знаходимо вирази обідати та пити, де ці два слова необхідно пов’язані.

(теж там, т. III, с. 211)

Загально народних масштабів набуває пияцтво з розповсюдженням «кабацкого промисла», особливого протегування якому надають саме Романови.

Спання по обіді відносилося до всіх, хто його мав, цей обід, або й не мав. Москва на той час порожніла та її могли взяти голими руками її «бєсчіслєнниє враґі».

Биття було різним, як владним реґламентованим, так і народним, стихійним, так би мовити. Не можна було бити вище стоячих у тій «лінії панів» (або «холопів»), а тільки нижче лежачих; а рівний – міг дати й по пиці. Биттям, зокрема, було переповнене родинне життя, бо воно передписувалося правилами отого, правильного життя. От, що пише книжка про правильне родинне життя XVI ст. – славетний російський «Домострой», – про дітей:

Любити та берегти їх і страхом рятувати; навчаючи та караючи, і з оглядкою бити. Карай сина свого від юності, та буде покоїти тебе в старості; не будь слабим б’ючи молодика: коли жезлом б’єш його – не помре, а здоровий буде; б’ючи по тілу – душу його позбавляєш смерті.

Не відстає й пізніший Симеон Полоцький (приїхав до Москви 1664), який пише, що:

Хто задовольняється одним «словєсним увєщанієм», той неприйнятний Богові. Не заощаджуйте, батьки, жезлів ваших, частуйте дітей ваших не душешкідливим лобизанням, а норововиправним побиттям.

Російський історик повідомляє нам наступне, з давніх часів та аж по недавні:

Поводження чоловіків із дружинами було таким: звичайно у чоловіка висів канчук, виключно для покарання дружини, що називався «дурак»; за ницу провину чоловік тягав дружину за волосся, роздягав голяком, прив’язував вірьовкою та бив «дураком» до крові, це звалося вчити дружину; у інших замість канчука була лозина, та дружину нею сікли як малу дитину; а в інших – дубина та дружину били як ту худобу. Таке обходження не тільки не засуджувалося, але й було ще моральним обов’язком чоловіка. Хто не бив дружини, про того благочестиві люди казали, що він дому свого не будує і про душу не турбується, і сам погублений буде, і в цьому світі й у майбутньому, і дім свій погубить.

(Н. Костомаров, Истор. монографии и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. XIX, с. 148).

При чому, зверніть на це увагу, оскільки всім заправляли саме «благочестиві люди», то, не бити, це як за тих совєтів – не приходити на відкриті партійні збори (коли «пріглашалі»), або не показуватися на «дємонстраціях трудящіхся»; теж було мало не смертним гріхом.

Втім, самі жінки відносились до цього з повним розуміням. Зіґмунд Герберштайн розповідає про одного німця в Москві, який одружився із московиткою. Все було, наче, добре, але вона колись запитала: хіба він її не любить? Він спочатку не міг второпати, в чому справа, поки вона не пожалілася йому, що він жодного разу її не побив («бьєт – значіт любіт»). Він її побив та став бити реґулярно. Покінчилось на тому, що він забив її до смерті.

Це може свідчити про те, можливо, що садистична насолода чоловіка доповнена мазохістичною насолодою жінки – посилювали статевий потяг. Не випадково, що в сучасній Росії, де такого вже не практикують, – відсоток фриґідних жінок, так кажуть, найвищий у світі.

Так стояли тоді родинні справи, але не гірше було з іншими підвладними, скажімо, – рабами. Той же історик свідчить нам, що:

Незрідка бувало, що пан ґвалтував своїх рабинь не звертаючи уваги на їх чоловіків, розтлівав дівчат, бувало, що вбивав людей з двірні, – все сходило з рук. Самі слуги не мали поняття, щоб воно могло бути інакше та не ображалися биттям та каліцтвом: «за всякім тичком нє угоняєшься» – каже прислів’я; рабові було все одно, справедливо чи несправедливо його били: пан знайде провину, коли захоче вдарити, казали вони.

(теж там, с. 164)

В народі биття вважалося навіть конструктивним. Заглянемо, хоч би до прислів’їв – цього «кладєзя народной мудрості». Там, крім отого основного, так би мовити, «руководящєго і направляющєго» – «сіла єсть – ума нє надо», знайдемо й ще чимало цікавого, як от: «кнут нє мука, а впрєдь наука», або «нєт скорєє, как кулаком по шєє»…

Не дарма ж один французький автор іще на початку XX ст. простодухо визначив Росію, un pays de la cnoute et de la vodka – країну батога та горілки

На тлі цього постійного биття, московські люди переставали розрізняти рабський стан від вільного, та не цуралися холопства. Таке щось, як людська гідність, було в московському суспільстві річчю невідомою, майже ні для кого. Процитуємо вищезгаданого історика ще дещо далі:

Росіяни не цінували свободи та легко йшли у холопи. У XVII ст. дехто продавав себе за три карбованці на все життя. Отримавши гроші новий холоп звичайно пропивав їх та промотував, а потім полишався служити хазяїнові до смерті. Дехто ж, спокусившися грішми, продавав себе з дружиною, з дітьми та всім потомством. Іноді ж ті, хто брали гроші, закладали кредиторові синів та дочок, та діти жили у неволі за батьків.

(теж там, с. 165)

Все це – умови життя та соціальна структура – разом, – знаходили свого віддзеркалення у психіці людей; переходи від психіки пана до психіки раба, з ерозією будь-яких проміжних станів, та… садистично-мазохістичний комплекс: бо кожен мав змогу отримувати мазохістичну насолоду від знущань вищого, або садистичне захоплення від тиранства нижчих за себе. Найгірше було тим, у кого не було нижчих.

Саме гаму отих садистично-мазохістичних переживань – так майстерно описував у своїх романах Ф. Достоєвскій.

Підкреслимо, що роздвоєння психіки (пан – раб), ота, як сказав