Аналітична історія України - Олександр Боргардт

• вбивство членів групи;

• заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

• застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи; примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої.

Керуючись цим точним, та здається – й вичерпним визначенням, читач зможе надалі й сам зрозуміти, що російським ґеноцидом було виселення хантів і мансі на початку XVII ст. на голодний Ямал; ґеноцидом була й «пацифікація» України 1709; ґеноцидом були масові виселення цілих польських та литовських сел після придушення повстань 1830, 1863; ґеноцидом були всі три голодомори, – 1921, 1933 та 1947; ґеноцидом було виселення цілих народів (Криму й Кавказу) після другої світової; ґеноцидом було нищення чеченів 1994–1996 в Ічкерії та їх масове виселення з неї 1999.

Тяжко прийдеться колись доброму російському народові на Останньому Суді! – не буде, чого виставити на свій захист…

Можуть заперечити: йдеться про часи, коли не було сучасного міжнародного права, – оте улюблене: «ми нє зналі!»

А от цим, панове, тут не скористається, бо мораль була завжди, бо саме вона й порізнює людину від худоби. І час тут – аж ні до чого. Бо комп’ютерна крадіжка є таким самим злочином, як і крадіжка звичайна, відома тисячі років тому. А військова аґресія з використанням лазерного наведення, є не гірше й не ліпше від аґресії зі списами та сокирами.

Бо то тільки більшовицькі виродки брехали, що «мораль относітєльна», «мораль – классова», щоб зручніше грабувати та визискувати людей. А для нас, людей, – мораль є вічною та незмінною.

У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку XV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»

Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.

Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність… Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо-садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.

Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому світі, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна-єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все інше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.

Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналізація; винищення культури та мови.

Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825–1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни II (1762–1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратріца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»

Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові, щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.

А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.

* * *

Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.

Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що