Аналітична історія України - Олександр Боргардт
(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. V, с. 613).
Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та… Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В. В. Розанов твердить нам, ніби:
Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.
(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)
Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але… Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.
* * *
Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.
Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.
Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.
Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.
Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь…» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.
Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.
А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усіх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?
Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.
У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь-чим іншим (так, так, саме: будь-чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Іштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.
Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»…
Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.
* * *
Але, перейдемо до звичайного, повсякденного російського побуту тих часів, веселим він, напевно, не був. Указ царя Міхаіла (1613–1645), першого з Романових, – забороняє багацько з того, що дозволялося раніше, а саме:
Пісень не співати, на ігрища вечорами не сходитись, не танцювати, руками не плескати, казок не розповідати, порожнослів’ям не займатись, у бабки не грати.
Легко простежити, щоб «руками не плескали», «у бабки не грали», а от як бути з отим «порожнослів’ям»? – бо таке щось визначити набагато важче… Ополчуються тоді й на нешкідливих скоморохів, яких за щось «вєлєно біть батогамі», разом із їх глядачами. Палили музичні інструменти. Заборонені були книги та картини нерелігійного змісту, люстра…
Воно зрозуміло, що після отого всебічного балагану «Смутного врємєні» – треба було впроваджувати якийсь порядок, але… чи аж до такого ступеню?
Отже, музика та співи потрапляли до галузі «бєсовского потєшєнія», а потанцівки оголошені «бєсовскою прєлєстью»; наука ж, цілком і повністю була віднесена до «бєсовского іскушенія». Адам Олеарій, зокрема, так і пише, що «росіяни жодних знань не полюбляють». Але, тоді виникає цілком слушне запитання: а які ж такі утіхи залишалися московитам? – що вважалось дозволеним?
А таких зайнять було аж три: пияцтво, спання по обіді та всезагальне биття.
Не забудемо, що самозванець саме на цьому, попри весь всій розум, і спалився:
