Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Пізніше другий посол – Адам Олеарій з Голштину, твердитиме: про що не питай московита – він тобі нічого не скаже. Тільки бадьоро відрапортує: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю. Про то знают Бог да вєлікій государь!» А моя, мовляв, хата – з самого краю.

Страх породжується жорстокістю, а жорстокості було вдосталь. В історії московській страх та жорстокість ідуть поруч: страх породжує жорстокість, жорстокість породжує страх, який скріплює все, без якого все розвалиться; пригадайте самозванців. Пошлемося, як звичайно, на російського історика, який чи не з повною байдужістю повідомляє нас, що:

У прикладах жорстоких покарань нема браку по джерелах; ратники молодого князя Васілія Алєксандровіча були піддані жорстоким покаранням: одним відрізали носи та вуха, іншим повиколювали очі, руки повідсікали… Коли 1462 р. були схоплені дружинники серпухівського князя Васілія Ярославіча, що задумали звільнити свого пана, то Васілій Темний звелив їх казнити – бити батогами, відрубати руки, різати носи, а декому відтяти голови.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. времен, Москва, 1959, т. II, с, 618)

Катівсько-тортурне мистецтво є самобутнім досягненням Московії, та систематизувалося й розвивалося впродовж століть історії. Його визнаними майстрами та фахівцями були Іван IV, Пєтр I. Історик Н. Н. Єврєінов написав, іще перед революцією, «Историю пытки в России», та вона могла би слугувати й підручником з історії самої Россії; бо ці дві історії – нероздільні. Мабуть тому – визнаємо це, нову – не главу – частину, дописало до неї російське ж ЧК – ОҐПУ– НКВД – КҐБ.

Додамо, що судів – навіть формальних, за тих добрих часів не існувало. Як не існувало права. Судили наділені владою окремі особи.

Рівнобіжно до цього є численні свідчення, ніби з тих же добрих часів, що:

Кажуть, що від часів Васілія Ярославіча та до Івана Каліти батьківщина наша схожа була більше на темний ліс, ніж державу: хто міг, грабував, не лише чужі, але й свої; не було безпеки, ні на дорозі, ні вдома; татьба стала загальною бідою власності.

(теж там, с. 617)

Помітне кожному видиме протиріччя поміж жорстокістю покарання, та – попри неї, розповсюдженням злочинності, – зніметься, як пригадати про відсутність закону. Покарання були так само свавільними, як і дії, що їх викликали: свавілля каралося свавіллям. А за таких умов покарання й утрачували будь-яке дидактичне значення; сприймалися на рівні стихійного лиха.

Пізніше, коли з часом зміниться й цивілізоване оточення дикої Росії, буде займане й чергове чуже: в Росії теж з’являться закони. Але й вони небагацько виправлять, бо закони – то те, що потрібно постійно та правильно виконувати, а тут… Тут не тільки не було цього, мінімально необхідного, але й ніколи не було рівності людей перед законом.

А закон, це є саме те, що має діяти неухильно, для всіх, та поганенькі закони, які бездоганно виконуються, – є непорівняно кращі за найдосконаліші, які не виконуються.

Але, з того самого часу, як у Росії постановлено було жити за певними законами, а сталося це не раніше, ніж у першій половині XIX ст., – зчинилася ціла полеміка. Протестували проти юридично укшталтованого правосуддя, ні більше, ні менше, як слов’янофіли, винахідники отієї маячні про «славянскоє єдінство». Такий собі А. С. Хомяков (1804–1860) писав тоді, що:

Наша земля є такою, що ніколи не пристраститься до так званої практики громадянських установ. Вона вірить вищим засадам, вона вірить людині та її совісті; вона не вірить і ніколи не повірить мудрості людських постанов.

Зазначимо тут характерну для російського мислення відсутність звичайної логіки: людині вірити можна, а от людській же постанові, – чомусь не можна. Та, попри це, знайшлися послідовники подібної дурості й у XX ст. У книзі «Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение», Москва, 1904, виданій до 100-річчя Хомякова, – такий собі професор (!) Л. Є. Владіміров підводить під цю дурість і деяку «теоретичну» базу. Мовляв:

Старі народи, народи здорового глузду, стоять за форму; вона виключає, на їх погляд, свавілля. Dura lex – sed lex, «жорстокість закона – але вона закон»! Народи молоді, народи почуття, стоять за совість: вона відступає від правила, але зате прислухається до голосу людської душі.

Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокість» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь-які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.

Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати. Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь-яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс-хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.

Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.

Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але…Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду-племені, відомий згодом Ю. Андропов.

Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко-сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:

Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над