Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
Покинуті великі дев’ятиповерхівки стояли на розкуйовдженій снарядами землі. За вікнами, які тепер зіяли дірами, колись жили люди. Там вирувало життя. На стінах залишилися старі фотографії та картини. На підлозі розкидані речі й іграшки. Вщент стерте з лиця землі селище Широкіне. Тепер там гуляє лише вітер. Яна розуміла, що колись закінчиться війна, інфраструктура буде відновлена, дороги — відбудовані. Виростуть нові будівлі. Не повернуться лише люди, які загинули на Донбасі.
Яні випала можливість особисто спілкуватися з військовослужбовцями, які по шість—вісім місяців знаходилися на Сході, не залишаючи свої бліндажі й окопи. Жінку вражала висока сила духу цих солдатів. Хлопці кожного дня виконували одні й ті ж завдання. Підйом. Вартування. Бій. Відбій. Часто для спілкування не було жодної живої душі. Навколо — лише пташки і польові щури. Солдати виконували свій військовий обов’язок. Жалітися? Втікати? Це не про них. Люди навчилися виживати у найскладніших умовах. Щодня піднімаючи не лише український прапор над позиціями, а й — бойовий дух. Історій мужності на війні багато. Часто вони обростають легендами, переходячи з вуст у вуста. Але розповідати про них ніколи не набридає.
Яна згадує, як одного разу під час обстрілу всі сховалися в укриття. Навколо страшенно гуркотіло. Залишився тільки один зв’язківець, який продовжував робити свою справу. Всі кричали та махали йому, аби він ховався. Але юнак продовжував вести свою лінію, спокійно відповівши: «Не буде зв’язку — не буде нічого».
Авдіївка. 72-га бригада. Вражають юнаки, які відмовляються їхати працювати в місію за кордон. Бійці воліють бути разом на полі бою, поруч зі своїми побратимами.
Особливою увагою користуються морські піхотинці. Жителі Маріуполя сплять спокійно, навіть коли лунають сильні обстріли. «Чорні берети» не пропустять ворога ні на крок ближче. Бути «чорним беретом» — це бути більше ніж солдатом. Це бути більше ніж просто командиром.
Завершувалися іспити на отримання звання «Чорного берета». Знесилені юнаки після виконаних навантажень завершували свій марафон із важкою дерев’яною колодою на плечах. Разом із ними йшов і їхній командир, бо у «чорних беретів» — один за всіх і всі за одного!
Водіно. Маріуполь. Саме сюди Яна разом із групою приїхала для зйомок нового сюжету. Морські піхотинці. Інтерв’ю. Перед Яною стояли два юнаки — вісімнадцяти і двадцяти років. Що могло юнаків, фактично дітей привести у саме пекло країни, на справжню війну? Туди, звідки ніколи не буває вороття? У відповідь Яна почула слова, після яких на очі навернулися сльози: «Я — справжній чоловік. Я прийняв рішення захищати свою країну від ворога. Хто, якщо не я?»
Світлодарська дуга. Напівзруйнована школа. Кожного дня серед уламків лунає музика. Це військовослужбовець — колишній музикант — проводить уроки музики для горстки школярів.
Кулеметник, який не змикає очей усі двадцять чотири години на добу, бо вогнева підтримка — це його головне завдання.
Поранений, який дивом вижив після того, як у бліндаж потрапив снаряд. Хлопець був упевнений, що його врятувала маленька іконка, яка згоріла вщент, зберігши життя всіх присутніх в окопі.
«Я з військових грошей не беру», — відповіла жінка-швачка, до якої Яна звернулася з проханням підкоротити свій військовий кітель. Справа була у Краматорську. І як Яна не намагалася дати гроші, жінка відмовилася. Вона стояла у вишиванці, лагідно посміхаючись і радіючи. У той момент Яна зрозуміла, що буде боротися за кожне серце. Боротися за всіх і за кожного. За кожного жителя Донбасу, якого потрібно повернути на бік України перш за все інформаційно.
Залишаючи Донбас за спиною, Яна дякувала Богові й кожному солдату, які продовжували боронити мирне небо Української держави. На війні все було інакше. Простіше. Просте військове життя і твердіше твердіших прагнення до перемоги. Яна згадувала, як потрапила у святая святих — цех, де ремонтувалася військова техніка. У тих закритих від чужого ока приміщеннях героїзму не менше, ніж на полі бою. Адже з технікою працювали герої, які щодня у найкоротші терміни лагодили її і відправляли на фронт. Ледве від’їхавши кілька кілометрів, Яна вже планувала свою нову поїздку в зону АТО. Знала, що повернеться за новими сюжетами про військових віртуозів-ремонтників. Це вже вирішено.
«Донбас. Чим більше я тут перебуваю, тим більше він мені подобається. Я ніколи до війни не була на Донбасі. Терикони бачила лише на картинках. Про людей знала тільки зі слів. Індустріальні містечка асоціювалися виключно з Кременчуком. Мені дуже шкода, що саме війна привела мене в цей край. Вдивляєшся в обличчя людей на вулиці й розумієш, що втомилися. Споглядаєш клубки диму чисельних заводів і уявляєш, як колись вони працювали ще з більшою потужністю.
Стоїш на березі Азовського моря і розумієш, що можна тільки тут, скраєчку, бо далі — небезпечно. Край, пошматований снарядами, горем і війною. Аби тільки він швидше очистився і повернувся до нормального життя. Щоб тут у кожному населеному пункті замайоріли українські прапори. А виїзні ефіри «Армії FМ» були присвячені лише перемозі нашої армії та відновленню Донбасу. Захищайте себе, Солдати. Ви — моя Армія», — написала у себе на сторінці в соціальній мережі Яна.
Моя «Армія». Радіо «Армія FМ» — один із найуспішніших і швидко запущених державних проектів. Його проект створено військовими для військовослужбовців і приречено на успіх, а значить — на перемогу. У 2015 році Яна приєдналася до Центральної радіостудії Міністерства оборони, чітко розуміла, що лише власний досвід перебування у гарячих точках зможе дати їй повне розуміння ситуації, яка відбувалася на Донбасі. Повний ребрендинг військового телебачення Міністерства оборони. Створення радіо «Армія FМ». Це лише початок великих справ, які робить маленька і тендітна Яна.
Жоден інформаційний ресурс не може замінити справжнього відчуття та переживання, коли особисто потрапляєш на фронт. За два роки існування «Армії FМ» було створено сотні ефірів. У кожний сюжет робоча група вкладала всю душу. Це важливо.
Яна прикипала до Донбасу всією душею. Вражало все. Військові блокпости, які швидко з’явилися з початком окупації. Зруйновані села, міста. Вщент розбиті дороги. Люди. Солдати. Діти, які вітали кожного українського військового і радісно бігли назустріч. Це зворушувало і серце, і душу.
«Кожен військовий повинен завжди носити у кишені цукерки. Для патріотів. Для зовсім маленьких патріотів», — підкреслює Яна.
Жінку бентежить
