Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
Саме у ці важкі часи на наших очах твориться і пишеться нова історія України, відбувається становлення держави. Нам випала велика честь спостерігати, а комусь приймати участь цьому процесі. Важливо те, як ми отримуємо інформацію та як її сприймаємо. І завдання справжніх журналістів полягає у тому, щоб доносити до нас правду. Кожен загиблий боєць у війні України починаючи з 2013 року має бути назавжди вписаний в історію держави як герой, як особистість. А не просто з позначкою «загинув у бою, захищаючи Україну». Кожне життя — неповторне, кожна особистість — унікальна, кожний боєць — це частина України. Кожне втрачене життя — частина нашої перемоги, до якої ми можемо прийти лише разом, поєднавшись і підставивши плече один одному, як чоловіче, так і жіноче.
Катерина
«Все буває в серці людському —
тихий смуток і гордий гнів,
п’яне щастя і просто втома,
чорний розпач і світлий порив.
І скорбота горя найбільшого,
і гнітючий тягар гіркоти...
Та нема тягаря страшнішого
невагомої пустоти».
Ліна Костенко
Десять років минуло від того важливого дня, коли Катерина прийняла рішення стати військовослужбовцем. Але спочатку дівчина мріяла бути вчителем, тому й отримала педагогічну освіту. Та не судилося працювати за фахом. Долю не обдуриш, хоч і спробуєш іти у протилежному напрямку. Учителювання не задалося. Катерина була у роздумах. Аж ось мама запропонувала спробувати не зовсім жіночу (як здавалося б) професію. Катерина погодилася.
Заява була подана. Потягнулися місяці чекання. І нарешті — довгоочікуване «так». Тоді розпочався тривалий і цікавий шлях у військовій справі. Катерина отримала посаду діловода військової частини. Жінка працювала з документами, які були всі, наче під копірку. Мінялася лише дата. Одноманітні робочі дні приходили на зміну один одному, наче випробовуючи на міцність. Але Катя не з тих, хто здається. Перемагає той, хто рухається. Була поставлена мета стати офіцером. Не багато і не мало. Адже ми говоримо про жінок у збройних лавах України.
Шлях жінки-військовослужбовця в Україні досить непростий. Особливо складним це було десять років тому. Катерині роками довелося чекати на мінімальні зміни і просування військовими кар’єрними сходинками. Отримати військовий ранг для жінки було просто нереально. Навіть виконуючи посадові обов’язки офіцера, жінки офіційно займали найнижчі позиції й отримували оклад удвічі, а то і втричі менший, ніж чоловіки. Жінкам було місце в армії, але в якості дружин, які мандрували зі своїми чоловіками по гарнізонах.
Діловод штабу, начальник їдальні та забезпечення, офіцер відділення з виховної роботи, начальник клубу. Перше молодше офіцерське звання і такий довгоочікуваний рух. Прапорщик, старший прапорщик і нарешті — звання молодшого лейтенанта. Довгі роки терпіння й очікування, понаднормова робота, велика працездатність і бажання йти до своєї мети. Такою була школа військового життя Катерини. Через деякий час жінку перевели у військову частину, яка знаходилася на Кримському півострові. Катерина зраділа, бо Крим був її улюбленим місцем ще дитинства. А жити і працювати у місці своєї мрії — це велике астя.
Тисячі кілометрів від дому. Нове життя, зміни і ризик починати все спочатку. Згодом Катя планувала забрати у Крим і маленьку донечку. Морський клімат був би набагато кращим для її дитячого здоров’я. На новому місці до Катерини відразу приклеїлося прізвисько Бандерівка. Жінка змушена була доводити, що вона така, як усі. Це коштувало їй значних зусиль. Але все ж таки Катерина не здавалася. І красива українська мова шовком стелилася на острівних стежках. Дехто з колег не розумів українську, тому Катерина легко переходила на російську мову. Але всі з часом погодилися, що українська мова — дуже гарна й мелодійна, звучить, наче пісня. Але острівне щастя було коротким. Дитяча виплекана мрія і нова острівна казка розбилися в одну мить.
Кадри кривавого Майдану — без коментарів. Але вони були такими красномовними, і не зрозуміти їх просто неможливо. Через кілька днів українське телебачення у Криму відключили. Натомість з’явилося російське, яке наповнювало думки непотрібною інформацією і діяло, наче запланований гіпноз. У такі моменти краще було не вмикати телевізор. Усюди почали з’являтися російські військовослужбовці. Спочатку з ними було легко спілкуватися, бо ні російська, ні українська сторони не розуміли, що відбувається насправді. Поки у повітрі не почали лунати фрази «зелених чоловічків» про те, що вони їхали добивати Майдан. Після того кількість російських спецслужб почала зростати, а міцне коло охорони навколо українських частин — звужуватися.
Зі ста відсотків військовослужбовці на материкову Україну вирішили піти лише тридцять. Частина з них склала повноваження і залишилася на півострові. Інші перейшли на російський бік, на сторону колись дружнього народу, а тепер — ворога. Було болісно переживати нові зміни, особливо пекло за командира. Бо він, як ніхто інший, був взірцем і наставником. Його Катерина вважала своїм другим батьком. Із ним вона росла як професіонал і всіма своїми досягненнями завдячувала виключно йому. Катя вірила своєму командирові, як самій собі. І новина, що він прийняв рішення залишитися на півострові, прозвучала, наче постріл. Кожен із військових робив свій вибір. Він був і є завжди. Так, існував вибір залишитися і звільнитися, був вибір самостійно виїхати потягом або чекати на загальне виведення решти українських частин.
Не маючи чіткого розуміння ситуації, Катерина разом із невеликою групою військовослужбовців чекали на новини. Усього було вісімдесят осіб, про яких на певний час забула навіть держава. Всі вони гуртувалися у військовому клубі, де раніше збиралися на збори і розваги. А це був центр військовослужбовців, які воліли не зраджувати Українську державу. Були дні, коли не вистачало харчів. І тоді відкривалися сухі пайки із задавненим терміном придатності. Катя, наче розвідник, перевдягалася у цивільне і йшла на пошуки їжі у місто. Тривала окупація. Російські солдати враз перестали бути братнім народом.
Українські військові намагалися знищувати техніку. А з нею помирала й надія на відродження колишньої дружби між народами. Командири відводили очі, приймаючи рішення на користь російської армії. А потім прийшов наказ здати зброю і спустити український прапор. Церемонія була коротка і
