Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
Маруся доводила свою правоту кулею».
Василь Шкляр. «Маруся»
Є речі, які неможливо пояснити. У житті не буває випадковостей. Події відбуваються тоді, коли настає час. Нам здається, що ми кудись не встигли чи отримали щось запізно. Але, як кажуть, то у людей запізно, а у Бога — все вчасно. Буває, деякі речі здаються нам чомусь до болю знайомими, а невідомі люди — близькими, наче ми знали їх усе життя. Ми переживаємо звичні відчуття і йдемо шляхом, по якому, можливо, вже колись мандрували. До війни Маруся Звіробій ще не мала цього позивного, її тоді ще називали Оленкою у військово-історичному клубі, де вона вивчала історію Другої світової війни зі слів свідків. І вона знайшла дивовижного свідка, який випадково сплів дві жіночі долі в одну боротьбу.
Олена звернула увагу на заборонену в радянській історії героїню, Олександру Соколовську, яку називали Марусею, а її загін потім більшовики йменували «бандою Марусі». У 1919 році Олександра Соколовська була отаманкою та мала численний загін стрільців, який нараховував 300 кіннотників і 700 піхотинців. Два її брати, що командували цим загоном, загинули. Одного вбили вороги, другого зрадили й вбили свої. Через величезну кількість зрад, бійці не знали, кому довіряти. А родина Соколовських мала найбільший авторитет, тож коли другий брат загинув, усі одноголосно прийняли за командира Марусю, яка до цього вже кілька років поспіль була зі своїм загоном пліч-о-пліч.
Олександра Соколовська народилася в родині священика, за фахом була вчителькою, але бурхливі драматичні події 1917—1919 років покликали на боротьбу за волю України. Коса сховалася під козацькою шапкою, а чудова сукня була змінена на полотняні штани й шевронові чоботи. Якимось дивом у молодій дівчині вживалися дві сутності: красива, чутлива жінка і суворий воїн. Оманлива і спокуслива зовнішність Марусі завжди підігравала їй. Маруся, маючи вже бойовий досвід, легко завойовувала довіру, авторитет і швидко знаходила соратників. І найбільше вражало те, як тендітна рука цієї дівчини була здатна випустити кулю у серце зрадника Батьківщини.
«...То була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки. Зодягнута була, як парубок — полотняні штани, шевронові чобітки з острогами, туга омоткана сорочина, підперезана шкіряним паском, на якому щільно сиділа кобура з револьвером. За плечима у дівчини був короткий австрійський карабін, ремінець якого навхрест оперізував її спереду якраз поміж тими пругкими пагорбками, які теж видавали її стать. З маківки сивої шапки конусом звисав червоний шлик, і коли кінь, ще гарячий від бігу, крутнувся на місці, дрібно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Миро прочитав на шлику гасло, написане синім чорнилом: “СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ!”» (Василь Шкляр. «Маруся»).
Олена була вражена розповіддю свого товариша Іллі, батько якого, ще коли був зовсім юнаком, потрапив у полон до «банди» Марусі Соколовської. Її хоч і називали Махно в спідниці, але, на відміну від Нестора Махна, Маруся ніколи не домовлялась із ворогом і завжди була безжальна до нього. Разом зі півсотнею комсомольців батько Іллі був схоплений бійцями загону Марусі Соколовської. Красива бойова командирка власноруч зі своїм помічником проводила розправу над полоненими червоноармійцями. Їх вишикували вздовж паркану. Кожного бійця рубали шашкою, а Маруся твердою рукою робила контрольний постріл із нагана. Один за одним падали обм’яклі тіла, а гаряча кров зрошувала землю.
Слухаючи свист шаблі, крик, а потім — постріл, молодий юнак дивився, як одним за одним гинули бійці. Один, другий, третій… Аж ось, як черга вже була так близько й до нього, невідома сила зірвала вісімнадцятилітнього хлопця з місця. І він, не пам’ятаючи себе, перескочив через височенний паркан, який відділяв життя від смерті. Почувся свист куль. Маруся відстрілила юнаку пальця на нозі, але це була невелика втрата порівняно з життям.
Перегортаючи сторінки роману Василя Шкляра, Маруся Звіробій не могла відірватися від чтива. Адже прагероїня книги Маруся Соколовська виявилася землячкою тієї славнозвісної Марусі, яка майже рік, із кінця 1918-го по листопад 1919 року, тримала під контролем територію нинішнього Радомишльського та частину Черняхівського районів теперішньої Житомирської області.
Але читаючи ці сторінки в 2015 році на своєму добровольчому полігоні поблизу Ірпеня, Маруся Звіробій лише дивувалась, що сьогодні має того ж самого ворога і бореться з ним на тій самій території, де і її прагероїня, але найцікавіше мало бути попереду, коли доведеться рік готувати десантників на батьківщині своєї героїні, в Житомирі. Маруся Звіробій ще не знала, що наступного року вона готуватиме бійців... саме там.
Олені запам’яталась та історія, яка про себе ще нагадає.
Маленька Оленка дуже любила книжки, товсті і без картинок. У батьківській бібліотеці до її рук потрапляли далеко не дитячі книжки про війну та про партизанів. Так у підсвідомості дівчинки з’явився інший світ, у якому кожен має ставати на захист своєї держави.
Уже в дорослому віці Олена стала членом військово-історичного клубу, це сталося за кілька років до початку сучасної війни. Під час розмов з ветеранами відкривались страшні незрозумілі речі, як одні люди могли так знущатись над іншими. І це були питання без відповідей.
За своє свідоме життя, повз пресинг системи пропаганди в школі й в країні, наша героїня все ж змогла полюбити свою Україну, завдяки віршам Шевченка та Лесі Українки, які вона любила читати змалку. Хоча завжди була зваженим патріотом та не мала ненависті до інших націй. Через шкільне виховання того часу російською мовою розмовляла навіть краще, ніж українською, і до життя в країні ставилася дуже лояльно. Доки не стався вибух у свідомості, доки не почали розстрілювати Майдан 2014 році.
Олені довелося пробудитися 18 лютого 2014 року на Майдані. Тоді її свідомість змінилась. І вона в розпачі запитувала себе, чому й досі не приймала участі в житті України. Бо тепер зрозуміла, до чого приводить громадянська інертність. Живий, гарячий, пульсуючий Майдан зарядив її новою енергією, яка розносилася о артеріях кожного, хто приймав у ньому участь. Феномен Майдану ще довго будуть обговорювати і вивчати історики, психологи, політики. Майдан наповнив Україну кров’ю, насиченою новим киснем волі та братерства. Саме на Майдані кожен із українців трансформувався у нового громадянина, здатного покласти життя за співвітчизника. Хіба можна здолати країну, в якій кожен готовий померти один за одного? Добровольці йшли на фронт помирати за мирних громадян. Мирне населення об’єднувалося для допомоги українській армії. Люди залишали свої звичні справи і намагалися бути корисними у ці
