Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
Поверталася з навчання Катерина окрилена і щаслива. Вона не лише позбавилася своїх власних тягарів, а й озброїлася новими знаннями, які тепер можуть врятувати життя багатьом солдатам. Катерина стала співпрацювати з центрами реабілітації для військових і спілками учасників бойових дій. Як професіонал вона передає свої знання і ділиться досвідом з фронтовими штатними психологами. Результат не змусив себе чекати. Шквал нічних дзвінків поступово став стихати. Катерина радіє, бо багато людей вже можуть отримати психологічну допомогу.
Потребують допомоги не лише чоловіки-військовослужбовці, а й їхні дружини і родичі. Інколи чекати на коханого стає важче, ніж його забути. Психологічна прірва між подружжям зростає з кожним днем. Деякі жінки не витримують і подають на розлучення, поки чоловік на війні. Деякі не можуть знайти спільну мову після повернення коханого. Чоловіки не здатні віднайти розуміння і підтримку найближчих людей. А це може привести до суїциду. Катерині часто доводилося годинами говорити по телефону, організовуючи конференцію між двома людьми. Спочатку було чути претензії один до одного, звинувачення, могла розгорітися сварка, а наприкінці розмови Катерина чула, як люди знаходили розуміння і поєднувалися. Не одна родина була врятована.
У кожному гарнізоні Катерину тепер чекають. Жінка вникає у всі питання військовослужбовців, цікавиться різними сторонами їхнього життя, допомагає вирішувати сімейні проблеми. Коли солдат знає, що вдома у нього все злагоджено, він стає впевненішим у собі, концентрується на бойових завданнях і не так уболіває за залишену сім’ю. Катерина навчає військових розуміти самих себе й гідно справлятися з пораненнями і втратами побратимів. Головне — рухатися далі, жити, аналізувати ситуацію, не замикатися у собі. А ще — вміти допомогти самому собі, коли поруч немає ні штатного психолога, ні побратима. Разом із омандирами Катерина вирішує питання, які виникають кожного дня на полі бою. Комусь не вистачає військового обмундирування, у когось побутові проблеми у сім’ї, які чоловік не може вирішити на відстані, хтось втомився від психологічного перенавантаження, когось треба вислухати, комусь — допомогти прийняти себе скаліченого після поранення.
Треба визнати, що цей бік відносин між чоловіком і жінкою є дуже непростим. Жінка, яка нещодавно вийшла заміж і мріяла про красиве життя і купу дітлахів, не завжди готова подивитися правді в очі. Війна — це некрасиво. Війна — це страшно. Війна — це чекання. Не всі жінки вміють і готові чекати. Ми навчилися бути в курсі останніх тенденцій краси, замовляти одяг та їжу через Інтернет, купувати квитки для подорожей, але не вміємо зрозуміти чоловіка, який пішов на війну. На сьогодні в Україні вже існують курси для соціальної адаптації родин військовослужбовців. І цим не варто нехтувати. Сучасна українська жінка має бути не лише красивою, а й сильною. У першу чергу — психологічно. Жінка повинна вміти підтримати свого чоловіка, який повернувся з війни. Часто це зовсім інша людина, яку треба по-новому пізнавати, вчитися розуміти і знову закохуватися.
Катерина не має особистого кабінету, бо часто чоловіки можуть розкрити душу лише у курилці чи за філіжанкою кави. Так, жінка протягом дня може не випускати цигарку з рук. Є у Катерини так звана «психологічна подушка», яку подарував їй один із комбатів. Спочатку Катерина просто на ній спала, а з часом ця подушка стала психологічним аксесуаром. Чоловіки йшли «на подушку», аби поговорити з Катериною. І хоч майже кожен із них заперечував, що потребував психологічної допомоги, черга до психолога зростала. Катерина намагається допомогти таким чином, щоб чоловіки не втрачали гідності, не виглядали слабкими власних очах. Така розмова ніяк не схожа на типову психологічну консультацію і після неї у солдата залишається враження, що він сам вирішив свою проблему й допоміг собі. Це — головне у професії військового психолога.
Інколи Катерину будять серед ночі. Як би не хотілося спати, жінка не вимикає телефон. Адже комусь саме у цю ніч може знадобитися допомога, ціна якої буде і саме життя. Просинаючись серед ночі, Катерина не стомлюється слухати. Інколи замість розмов можуть бути прогулянки, але не романтичні. Бо всю ніч доводиться пити каву, слухати і блукати біля нічного озера. вже за кілька місяців у слухавці лунатиме щасливий голос: А в мене все добре», «А в мене буде донька», «Дружина передавала тобі вітання». Немає кращої нагороди, ніж життя за життя. Це і є найкраща подяка.
Своє відновлення Катерина шукає біля води. Вода лікує і змиває напругу. Жінка навчилася плакати, бо зрозуміла, що сльози — це добре. Тепер вона не може стримано дивитися мелодрами й обов’язково плаче. А ще найкращим джерелом натхнення для Каті є «її хлопці». В їхніх очах жінка бачить результати своєї праці. Стомлена і виснажена вона повертається зі своїх бойових позицій. Багато обдумує і довго мовчить. Але організм швидко відновлюється, і Катерина знову повертається у зону АТО. А там на неї завжди чекають.
Емоції війни — суперечливі. Вони можуть бути як негативними, так і позитивними. Війна стала частиною нашого життя, і ми не можемо це заперечувати. І кожного з нас вона рано чи пізно торкнеться. Когось — більше, когось — менше. Тому ми маємо бути готовими до знайомства з війною. Ми повинні вміти з цим жити. Впоратися з різними ситуаціями — взяти у руки зброю, прийняти участь у бойових діях, вистрілити у ворога, пережити власну травму чи втрату побратима, підтримати чоловіка і дочекатися його з війни, повернутися з війни й жити в мирі, адаптуватися до нового світу й бути готовим повернутися назад. І хоч теоретичні знання можуть і не знадобитися, але вони мають бути. Як говорять, «praemonitus praemunitus», що в перекладі латині означає «попереджений — значить озброєний».
Маруся
«Ось уже летить на коні, попереду свого загону отаман Маруся. Над її шапкою розвивається шлик із надписом «Смерть ворогам України».
Це вам
