Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
Потім усіх бажаючих вишукували в окрему колону. Ноги Катерини підкошувалися. Вона не спала вже кілька ночей поспіль. Але знайшла у собі сили забрати український прапор. Йому вже не було місця на плацу. Як не вистачало там простору й українським військовим. Рештки їх гуртувалися у курилці. То була остання із частин, яка залишала півострів. Про них просто всі забули. Кожен день ставав усе більше психологічно напруженим і важким. Треба було якомога швидше їхати, а допомога не надходила. Військові шукали варіанти. Аж ось нарешті знайшли вінницьких волонтерів. Саме вони посприяли небезпечному виходу з лігва звіра, який окупував українську землю Криму. О п’ятій ранку українські військові залишали частину. З ними прощалися колишні побратими у новій російській формі. Крим став проросійським ще задовго до виходу українських частин і того, як оголосили результати на виборчих дільницях. Останні були порожніми, а на центральній площі відбувався святковий концерт російських естрадних виконавців. Перемога Росії на півострові була отримана ще на рівні командування. Правильніше сказати — перемога була куплена. Ціна військових, які перейшли на бік окупанта, була невисокою.
У свою спину Катерина чула різне, в тому числі й погрози щодо того, що на них чекає в Україні. І хоча дійсно попереду була лише невідомість, це не зупиняло українських військовослужбовців продовжувати свій шлях на Батьківщину. Запоріжжя зустріло з підозрою і небезпекою. Серед українських частин панував дух невизначеності. Деякі з військових мали проросійські настрої. Інші трималися України. А дехто ще не визначився. Перші дні адаптації були важкими. А гул Донецьких канонад ставав усе гучнішим. Не вистачало лише іскри, щоб розпочалася братня ворожнеча. Та примирила всіх сама смерть. Вона ж змусила об’єднатися і згадати власне українське коріння. Почали надходити «двохсоті». Їх ставало все більше і більше. У зоні АТО зрозуміли, хто був справжнім ворогом.
Спершу жінок у зону бойових дій не пускали. Але Катерина знайшла шлях і поїхала як волонтер. Вона розшукувала своїх бойових товаришів, які опинилися в зоні повноцінних військових дій взагалі без обмундирування. Не було бронежилетів, карематів, оптики і всього найнеобхіднішого. Мобільними телефонами забороняли користуватися, заради безпеки. Катерина стала тонким зв’язком між військовими та їхніми сім’ями. Жінка забирала листи в зоні АТО і розсилала їх за вказаними адресами. А потім отримувала відповіді від рідних, передаючи послання саме пекло.
Через Катерину військовослужбовці розшукували своїх дружин, які навіть і гадки не мали, що їхні кохані були не на навчаннях, а на справжній війні. Через руки Катерини проходили сотні листів, які вона з любов’ю розсилала у різних напрямках. Маленькі листочки, складені вчетверо, летіли просторами України і дарували людям надію. Одного разу Катерина отримала особливого листа, який адресувався саме їй. Тремтячими руками вона відкрила конверт. А з нього посипалися маленькі різнокольорові льодяники. Катерина плакала і раділа, бо солодкі цукерки грали всіма кольорами веселки. Так віддячили Катерині її побратими. Кожного тижня, протягом півтора року Катерина виконувала свою важливу місію. На її візити з нетерпінням чекали солдати на бойових позиціях. Катерина стала для них зв’язківцем між двома світами. Мирним, який був за кілька сотень кілометрів, і трагічним, в якому не стихали вибухи і блукала смерть. Земля Донбасу обливалася кров’ю.
Ще Катерина стала світлом і джерелом надії для солдатів, які могли місяцями сидіти в окопах, навіть не маючи можливості з кимось поговорити. Так жінці стала у нагоді її друга освіта — психологічна. У житті не буває випадковостей. Вивчати психологію Катерина вирішила для себе, бо часто не могла зрозуміти речі, які з нею відбувалися. Тоді жінку дивувало, що вона не могла плакати, особливо на людях. Усередині все вибухало, спалахувало і згорало. Але Катерина не вміла дати вихід своїм почуттям. Лише інколи прокидалася вночі, захлинаючись власними сльозами. Так підсвідоме намагалося позбутися напруги і рятувало організм жінки, коли вона не вміла допомогти сама собі. Власні міркування підштовхнули до глибинного розуміння інших людей.
Наближалося Різдво. І навіть спаплюжені землі мріяли про родинне свято. Разом із побратимами Катерина їла кутю. Вони вітали один одного, бажаючи насамперед перемоги. Вітав жінку і її близький друг дитинства, який служив у одній із сусідніх частин. Його голос був веселим і дзвінким. А вже за кілька днів Катерина дізналася, що він загинув. Не витримав звістки про смерть своїх трьох товаришів і вчинив самогубство. На війні межа між життям і смертю дуже тонка. Психологічні рани можуть бути такими ж глибокими і небезпечними, як і фізичні. Є моменти, коли солдат залишається один на один із війною і самим собою. Саме тоді починається найважливіший поєдинок між життям і смертю.
Катерина везла тіло свого близького товариша додому. На нього чекала остання подорож. У рідному місті чекали батьки і донька. Маленька донечка вітала й обнімала маму, яка не могла відповісти їй взаємністю. Страшні й дивні почуття поєдналися в Катерині на той момент. Адже поряд були і смерть, і життя. На похоронах зібралося багато людей. Усі вони віддавали останню шану загиблому захиснику. Катерина не знаходила сил подивитися в очі батьку загиблого побратима. Катерині боліло. Вона вважала себе винною у тому, що не зберегла, не попередила, не запобігла.
Після того випадку Катерина вирішила заглибитися у військову психологію, яка вже сама її шукала. Так надійшло запрошення пройти навчання з курсу реабілітації військових у відомого данського психотерапевта. Навчання тривало півроку. Студенти отримували не лише теоретичні, а й практичні знання. Згодом Катерина успішно пройшла ще один міжнародний курс із психологічної підготовки бійця до участі у бойових діях.
Для абсолютної більшості учасників бойових дій війна стає переломним моментом життя. Пережитий власний військовий досвід повністю міняє людину. Вороття назад у колишнє звичне життя просто не існує. Інколи здається, що війна не залишає слід. Але це лише здається. Повернувшись у мирне життя, колишній солдат потребує допомоги й уваги. Людина опиняється у зоні конфлікту із суспільством, яке його не розуміє, не приймає, не визнає. Але й на полі бою не все
