Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура

— Хіба ангели розмовляють? — не заспокоювався Семен.

Потім Семен спробував піднятися, але сильний біль пронизав усе тіло.

— Тихіше, тихіше, — промовляв ангел із великими синіми очима. — Вам не можна рухатися! Все буде добре.

Семен міцно тримав Ксюшу за руку, так міцно, що одного разу, подивившись у сині очі, вже ніколи більше її не відпускав. Чоловік видужав, незважаючи на важке поранення. А його новий ангел-хранитель на ім’я Ксюша тепер був назавжди у серці. Ксюша була щаслива, жінка не могла навіть уявити, що у самому пеклі знайде кохання свого життя. На полі бою, серед диму, смороду, вибухів і смерті у життя Ксюші зайшла чарівна казка.

Земним ангелам «Вітерця» не потрібні відзнака й нагорода. Їм достатньо подивитися в очі поранених і живих — в них стільки надії. І від цього хочеться літати у самих хмарах, бути сильними, ніжними і водночас сталевими, захищати і допомагати, бути поруч. Ангел у сучасному розумінні — це призначення змінювати життя і світ на краще. І кожний воліє вибирати: бути ангелом чи ні. Галина та Ксюша зробили свій вибір. І за першим покликом вони прилітають на допомогу так само швидко, як вітер.

Iрина

«Не існує нездійсненних задач».

Ірина Баглай

Від столиці України до зони АТО близько семисот кілометрів. У травні Київ розквітає. Оновлюється природа, цвітуть каштани, відкриваються літні тераси кав’ярень і ресторанів. Хтось п’є каву на Хрещатику, вечеряє у столичному закладі, вдихає смачні пахощі барбекю і смаженої картоплі у заміському будинку, планує вечір, вихідний, відпустку. Це життя. Здається, що продовжується воно і на окупованому Донбасі. Родина вечеряє на вулиці, приходять друзі, вітаються, діляться новинами. Всі на хвилину забувають, що нині травень 2017 року. І… продовжується війна. У травні ми святкуємо День Перемоги чи День Примирення (так його називають нині). У травні гудуть хрущі, квітнуть дерева і, здається, починається нове життя, бо весна повністю вступила у свої права. Життя о цій порі прекрасне, молоде, нове.

Рятувальник закриває собою дітей, щоб вони не бачили розірвані шматки власних батьків, які розметало по всьому дворі. Маленька дівчинка, втрачаючи свідомість, шепоче, що її мамі відірвало голову. За хвилину до обстрілу сусідка покликала дітей погратися з її малюком, врятувавши таким чином їхні життя. Лише мить, і дві дівчинки стали круглими сиротами. Красива струнка молода дівчина просить коханого відкинути з її ніг ковдру, бо дуже жарко. А одна нога так заніміла, що вже не відчувається. Дівчина тільки прийшла до тями після важкої операції після обстрілу і не розуміє, чому її просте прохання викликає жах і відчай в очах коханого. А він не може опустити очі на ковдру, під якою випинається горбик лише від однієї ноги дівчини. Прийшла звістка про нового «двохсотого». Ще кілька днів тому, сидячи в окопі, він милувався зорями і мріяв про будиночок і п’ятеро діточок, але не збулося… День Перемоги, День Матері, весна, початок життя і його кінець. Сімсот кілометрів — сім годин до смерті.

Після першого «експериментального» заїзду на окуповані території у травні 2014 року Ірина прийняла рішення залишитися в зоні АТО на довгий термін. Так почалися непрості відрядження і непрості сюжети. Ірина вірить у те, що «події неминучі, інакше вони б не відбувалися». Разом із колегами вони не ганялися за сенсацією, бо війна — це не сенсація, а біда. Журналісти раділи, коли припинялися обстріли. Раділи, бо так люди могли дізнатися, що дійсно відбувалося у країні та на окупованих територіях, які підпорядковувалися так званій «новій владі». Разом із колегами — відважними журналістами й операторами — Ірина розуміла сама і хотіла донести до всіх і кожного, що неможливо й неправильно відвертатися від війни. Війна стосується кожного громадянина, де б він не був — у зоні АТО, на захоплених територіях чи у мирному Києві.

Перші включення і зйомки робилися на звичайний планшет, камеру не можна було показувати. А красива молода жінка викликала частіше посмішку і нерозуміння, ніж недовіру з боку нової влади. Ірина, начебто, прогулювалася Луганськом разом зі своїм нареченим, тримаючи планшет на рівні серця, котре калатало так сильно, що ледь не вистрибувало з грудей. Але це був не страх. Ірина розуміла, що вона мала прямий доступ до інформації — голої, правдивої. На власні очі вона спостерігала реальні події, які відбувалися на Донбасі. І це не могло не хвилювати, бо Ірина ставала тим тонким каналом, через який просочувалася правда через колючі дроти високих парканів, за якими ховалася «нова влада». Розуміючи важливість даної місії, Ірина часто забувала про власну безпеку, пориваючись робити сюжети у найнебезпечніших місцях. У першу чергу жінка чинила це для себе і для тих, хто був поза захопленими територіями і для кого правда — понад усе.

Перші дні окупації на Донбасі видалися незрозумілими і тривожними. Всюди з’явилися блокпости. «Наші» та «їхні», але ніхто не розумів, де чиї. GPS-навігатори часто заводили не в той бік. Доводилося вчитися користуватися власними картами і самостійно розробляти маршрути. Ризикуючи життям і ховаючи професійне обладнання, Ірина з оператором і водієм робили довгоочікувані сюжети про реальне життя на Донбасі. Небезпека чатувала всюди у новій обителі зла.

Одного разу, не встигнувши повернутися на базу до комендантського часу, групі журналістів довелося шукати притулку серед ночі на першій-ліпшій заправці. Рухатися автомобілем було небезпечно, бо авто без попередження могли розстріляти. Зброя була в руках орків, яких не хвилювало ніщо, крім власної насолоди від раптово отриманої влади. Спроба журналістів винайняти номер у міні-готелі на заправці була невдалою. Замість привітних господарів групу зустріли люди в чорному. Ірина поривалася провести переговори, але її смикнув водій і майже силоміць затягнув у автівку. Так почалася одна з багатьох найдовших ночей на Донбасі.

Ніхто не спав. Усі чекали і прислуховувалися, що відбувалося назовні. Кілька разів за ніч до автомобіля підходили люди, вдивлялися у темні запітнілі вікна. Ірина разом із водієм і оператором зачаїлися та були готові до найстрашнішого. Жінка не шкодувала з приводу того, що відбувалося. Тільки переживала, щоб не потрапити у лапи ворога живою. А ще їй так хотілося вийти з автомобіля і дізнатися, у чому справа. Але сталевий наказ водія був «сидіти тихо і не рухатися». А ще Ірина згадувала мамин погляд і це, мабуть, було головне, що зупиняло молоде патріотичне серце, яке не могло погодитися з тим, що у власній