Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
Коли в Аміни запитують про роботу її мрії, у відповіді не фігурують ні зарплата, ні умови праці чи ступінь зайнятості.
А лише одна вимога: щоб ця робота сприяла порятунку світу. Як би дивно це не звучало, але Аміна вірить у те, що якщо Всевишній дає людині якісь прагнення, то це точно не випадково. У кожного є своє призначення. І до нього людина вільно чи мимоволі, свідомо чи підсвідомо рухається все життя. У той час, коли Аміна вирішила стати лікарем, в опорі було недостатньо професійних медиків. Бійці часто гинули від ран, які професійний лікар міг би вилікувати та прооперувати. Саме через це Аміна вирішила здобути медичну освіту і стати хірургом. Вона жартує, що розвідниця із неї не вийде, бо всі свої плани і прагнення вона не приховує від близьких. І хоч мама спершу вмовляла і не пускала з дому, стоячи на порозі, Аміна була завжди непохитною.
На дуже часте питання: «Чи це твоя війна?» Аміна відповідає швидко і ствердно. Вона не має жодних сумнівів. А її вибір непохитний. Адже основний мотив Аміни, він же за сумісництвом і мета її життя — це боротьба з несправедливістю. Якщо конкретизувати стосовно до реалій, то це боротьба з імперією зла. І немає різниці, на якому фронті боротися — на Кавказі чи в Україні, зі зброєю в руках чи на інформаційному полі. Головна мета — нанести противнику максимального збитку, знищити його і перемогти.
«На сьогодні Україна і Чечня мають одного й того самого ворога, а значить, й одну мету. У глобальному сенсі свобода — це мета для будь-якого народу, що себе поважає. Звичайно, народи, релігії, менталітети відрізняються, тому і цілі у результаті будуть відмінними. А також і бачення свого ідеального світу, в якому б хотілося жити після війни. Це нормально і правильно, адже різні народи не можуть і не повинні бути, як під копірку — в кожного є щось своє. При цьому потрібно жити у мирі, допомагати один одному тим, у чому сам сильніший, і за необхідності приймати дружню допомогу. Правильно пізнавати один одного і підтримувати. Так що, я впевнена: дружні добросусідські відносини у нас повинні бути і будуть, коли одвічного ворога переможемо. І це станеться з волі Бога. Навіть незважаючи на те, що цілі двох народів можуть у чомусь відрізнятися», — говорить Аміна.
Війна в Україні не стала першою для Аміни. Ще в Чечні їй довелося зустрітися з усіма воєнними реаліями і, власне, тим самим ворогом. Тож принципово для Аміни нічого не змінилося. Лише красива жінка стала ще міцнішою і жорсткішою. В умовах війни життя і смерть ходять поруч. А це зобов’язує, як і воєнні умови, завдання і коло спілкування. На війні сентименти заважають, як і почуття. Так, на війні не місце для кохання, хоча інколи у самому пеклі народжуються чисті почуття. І хоча не можна засуджувати тих, хто саме на війні знайшов свою половину, не варто йти на фронт, перебуваючи «у романтичному пошуку». Жінка, яка опинилася в суспільстві чоловіків, тимчасово позбавлених жіночого товариства своїх дружин, сімей і близьких, — це серйозний відволікаючий фактор, який не зовсім сприятливо позначається на бойовій якості підрозділу. А вже якщо жінка виявилася зовсім недалекоглядною і допустила певні непорозуміння й інтриги, через що товариші по службі можуть посваритися, то боєздатність зовсім втрачається. Тоді час переформовувати підрозділ. І права жінок на війні зовсім не такі, як у мирному світі. Тут рівні права тільки на смерть. А поза тим — несприятливі побутові умови, відсутність елементарного комфорту, що так потрібно жінці. Крім того, що жінка воює поряд із чоловіком, вона часто має чинити так само, як і чоловіки. І забувати про вияви емоцій і почуттів. Людські пристрасті — це занадто впливовий чинник, від якого можуть залежати чиїсь життя. Такі ситуації на фронті, на жаль, не гіпотетичні, а зустрічаються постійно. Саме тому багато командирів бойових підрозділів насторожено ставляться до поповнення бійцями жіночої статі. І це дуже неприємно, бо через чиюсь несвідомість страждають ті жінки, які дійсно хочуть і можуть захищати рідну землю. Якщо жінка поводиться в підрозділі, як «свій хлопець», із самого початку давши зрозуміти, що вона тут не для пошуку супутника життя, то вже через пару днів усі чоловіки переключаються у режим «свій хлопець» і взагалі забувають, що поруч із ними жінка.
Є жінки, кров яких закипає при перших звуках бойового маршу. І вони не бачать себе ніде, крім як на полі бою. Абсолютно логічно, що така жінка принесе на війні набагато більше користі, ніж загнаний туди насильно мужчина — «ботанік». Кожна особистість — індивідуальна. Є чоловіки, які просто не відчувають у собі здатності боротися — не тільки за фізичними, а й за моральними якостями особистості. Чоловіки, які не здатні воювати, але можуть бути корисними для соціуму — працювати вченими, професорами, виробниками чогось корисного, бути просто чесними підприємцями, на податки і добровільні пожертвування яких справжні солдати можуть воювати й захищати спокій країни. Нерозумно когось засуджувати за їхні особистісні якості. Так само, як і перешкоджати комусь у реалізації його особистих якостей на підставі такої графи, як гендерна приналежність. Аміна інколи ловить себе на думці, що воліла б народитися чоловіком. Але часом настільки важко боротися з дискримінацією, бо чоловікам набагато простіше домогтися більшого і з меншими втратами. Втім Аміна і сама, зазвичай, досягає поставлених цілей. Головне — це наполегливість, прагнення і впевненість у своїх силах. Аміна вірить у долю, своє призначення і в те, що їй судилося бути саме жіночої статі. Мабуть, у цьому є певна мудрість і визнання долі.
І хоча залишатися на війні красивою важко, особливо коли сидиш в окопі місяць чи більше, як жінка, Аміна бачить красу в усьому. Так, буває гарний бій. Є красива зброя. На війні багато красивого як
