Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
У дитинстві Галі подобалося супроводжувати батька у справах. Вона, як справжній штурман, сиділа з ним на передньому сидінні та вивчала дорожній атлас. Та дитяча гра переросла у доросле хобі. Перша іномарка з висувними фарами дивувала всіх у місті. Галину навіть зупиняла міліція, щоб роздивитися диво-автомобіль.
Жінка згадує свої перемоги та посміхається теплому вранішньому вітерцю. Вітерець — так ще у дитинстві називали доньку батьки за її стрімку і швидку натуру. Галинка завжди була першою. Першою прокидалася вранці й босими ногами тихо і швидко шльопала теплою дерев’яною підлогою, щоб спіймати сонячного зайчика, який обов’язково з’являвся у дитячій кімнаті. Вона першою прибігала до школи, бо хотіла привітатися з усіма учнями й учителями перед уроками. Швидка, весела й енергійна дівчинка й сама була схожа на маленького сонячного зайчика, який стрибав і вітав усе навколо своїм теплом і радістю.
Теплий вітер дме в обличчя. Галя впевнено керує автомобілем «швидкої допомоги» на «гарячому» Сході вже третій рік поспіль. За роки війни жінка, яка колись чи не втрачала свідомість від вигляду крові, тепер звикла до постійної смерті та великої кількості поранених. «Трьохсоті», «двохсоті»... Поранені, скалічені, вбиті, повернуті з того світу, живі. З кожним днем їх усе більше. На руках помирали і дорослі чоловіки, і зовсім юні хлопчаки. Галя звикала.
Єдине, до чого не можливо звикнути, — це до болі матерів України, які втрачали своїх синів щодня. Не можна звикнути до того, як страшно кричала мати, дряпаючи зламаними і скривавленими нігтями кришку труни, в якій привезли її єдиного сина. Старі мати та батько пережили свою дитину, яку ростили, плекали, а потім усім селом проводжали на війну. Думали, що син буде вдома за кілька тижнів, а він повернувся лише через два роки — змужнілим і дорослим, але у труні. Старше покоління залишилося без свого продовження. Рід зупинився. Хлопець не залишив після себе нащадків. Не можна звикнути до того, як дружина загиблого молодого комбата кидалася під колеса карети «швидкої допомоги», не в змозі прийняти звістку про смерть коханого. Не могла прийняти Галя того, що тіло воїна не віддавали з моргу, бо був вихідний день.
А от у смерті немає вихідних, як і обідньої перерви. Смерть забирає юнаків в АТО стрімко і жорстоко кожного дня. Так Іванку подарунком на день народження став раптовий обстріл, у результаті якого двадцятирічному хлопцю розтрощило обидві ноги. Галя вижимала з автомобіля все, що могла, аби швидше довезти пораненого до лікарні. Кілька разів по дорозі у хлопця зупинялося серце, тоді медикам вдавалося виривати його з обіймів смерті. Але втретє, вже у самій операційній, смерть таки перемогла, зробивши хлопцю незабутній подарунок. Галя кричала на всю операційну, волала до своїх колег:
«Врятуйте його! Ви маєте його врятувати. У нього сьогодні день народження!»
А потім тихо плакала, бо уявляла, якою втратою буде звістка для матері про смерть сина. До таких речей неможливо звикнути. Після кожної втрати жінка мучить себе думками про те, що не змогла врятувати чиєсь життя. Може, приїхала запізно чи їхала не достатньо швидко, можливо, лікарня була занадто далеко. Жінка намагається бути мужньою і сильною, бо вдома на неї чекає юний чоловік — її син. Дома Галя має бути усміхнена та спокійна. Закриваючи двері рідної домівки, вона залишає за ними і смерть, і втрати, і жахи. Але одного разу, чи не вперше за два роки, таки не витримала й розридалася. П’ятнадцятирічний хлопець намагався заспокоїти матір, а вона не могла зупинитися, виливаючи свій тягар солоною рікою.
Але Галина вже не може не повертатися туди, де на неї чекає важка сутичка зі смертю. Кожного разу жінка бореться, як востаннє. Кожного разу це чиєсь життя, яке залежить від медиків та їх швидкості. Потрапивши на фронт як водій, Галя навчалася багато чого нового. Перші курси швидкої допомоги пройшла ще на Майдані. Власне, звідки все і почалося. До війни жінка мала власний бізнес і приймала участь у професійних авторалі. Але війна внесла свої корективи, по-своєму додавши дозу адреналіну до життя всіх українців.
«Хто, коли не я?» Так вважає і Галина. Коли не вистачало рук, вона допомагала й асистувала лікарям, робила перев’язки, подавала інструменти, тримала внутрішні органи пораненого, поки лікар обробляв рану. Опинившись на фронті як водій, жінка навчилася і перев’язувати рани, і надавати першу медичну допомогу.
«Швидку» карету під символічною назвою «Вітерець» знають уже всі на Сході. Лікарі «Вітерця» можуть не спати по кілька діб. Лише на хвилину стомлена голова опускається на м’яку подушку, як по рації лунає клич: «Вітерець, на виїзд». І парамедики, наче ангели, зриваються — і вдень, і вночі летять на виклик, бо від них залежить чиєсь життя.
Перш за все треба роздягнути й уважно оглянути пораненого. Інколи поранення є неочевидними, у результаті чого солдати можуть померти або втратити багато крові. Так, одного разу вдалося знайти два безкровні входи, які пробили легені бійця. Але хлопцю вдалося врятувати життя. Все більше і більше кілометрів залишається за плечима у «Вітерця», все більше і більше мозолів натирає Галина на своїх жіночих долонях, стискаючи кермо карети «швидкої допомоги». Так судилося, що спортивні екіпажі жінка змінила на карету «швидкої допомоги». Чи могло бути інакше?
У перший рік війни всі екіпажі «швидкої допомоги» чергували на фронті по два місяці, але з часом стали повертатися на ротацію кожні два тижні. Люди не витримували усього того страхіття та божевілля, яке було навколо. Занадто багато поранень, занадто багато крові, жорстокості й смертей. Інколи здавалося, що смерть перемагає, посміхаючись, а інколи, регочучи страшно і голосно. Галя чула той страшний гучний регіт, який стояв під Дебальцевим, коли плакали дорослі чоловіки, коли сотні поранених пішки йшли обморожені й скривавлені, контужені й хворі, не знаючи дороги, не маючи їжі й надії. А медики, наче сонечкі, снували туди-сюди, не зупиняючись, цілодобово ризикуючи власним життям. Водії вижимали з карет «швидкої допомоги» все, що могли. Автомобілі разом із медиками рятували життя, вивозили поранених із поля бою.
Галина часто розмовляє з
