Наречені на свята - Лана Кохана

Розділ 14. Горобина ніч

Тиміш уже годину намагався додзвонитись батькові. Я пиляла нігті й час від часу глипала на нього. Збентежений, він сновигав кімнатою: вправо — вліво, вправо — вліво, на ліжко — бебех!

— Якщо я коли-небудь стану таким як батько, прибий мене чимось, будь ласка!

Я відклала пилочку, підповзла ближче до краю ліжка й поклала руку Тимошеві на спину.

— Биту купувати чи й сковорідка піде? — спитала розважливо.

— Сковорідкою буде файно, дякую, — мляво всміхнувся Тиміш, аж раптом задзижчав телефон.

Я насторожила вуха, сподіваючись знову підслухати й — що важливо — цього разу не заснути. Однак Тиміш зиркнув на мене через плече, тоді попросив батька зачекати хвилинку й чкурнув до дверей.

Я тяжко зітхнула.

Він не розкаже мені всього. Пропущена крізь Тимошів фільтр розмова з батьком позбудеться іронії і кпин. Він не перекаже мені, з якою інтонацією хто говорив і як довго тривали напружені павзи. Я не побачу й не почую, що саме відчував Тиміш, коли батько казав йому одне й друге.

Утім, тиснути — тільки гірше робити. Тиміш розповість мені достатньо. Розкаже те, що вважатиме за потрібне. Це вже щось, еге ж?

Однак за пів години з’ясувалося, що поділитися він зі мною вважає за потрібне аж нічим.

Повернувшись із вулиці, наскрізь мокрий і на лице багряний, Тиміш прогупав на кухню. Я саме закорковувала баночку основи під вівсяне молоко: воду з перемеленими вівсяними пластівцями, фініками та ваніллю. Розтулила рота, щоби спитати, як все пройшло, але одразу стулила, помітивши рвучкість Тимошевих рухів.

Він грюкнув посудом, дістав кавомолку, засипав у неї зерна й увіткнув ту в розетку так, що мали б іскорки посипатися.

— Кава на ніч? — із сумнівом запитала Дарина.

Вона сиділа на підлозі коло комина: вичісувала собак і занепокоєно поглядала на сина.

Тиміш не відповів їй — просто ввімкнув кавомолку.

Ми з Дариною переглянулися, і вона покликала мене до себе, демонстративно стягуючи ще одну подушку з дивана на підлогу.

Щойно я вмостилася, Дарина вручила мені цуценя, щітку й трохи ласощів для відволікання. А тоді Трета копнула брата й влізла на почісування замість нього.

— Забереш її собі? — запитала Дарина.

— Оцю? — вибалушила очі я, тикаючи пальцем на Трету.

Щеня жваво дзявкнуло, а тоді висолопило язика й завихляло хвостиком.

— Йо, цю! — захихотіла Дарина. — Вона тебе вже обрала. Тепер як не забереш, скавучати буде.

— Ну поскавучить і забуде, — насупилась я, чухаючи Трету за вушком.

Вона заплющила очі й нумо витягувати голівку вперед, аж поки та не впала на мої сплетені ноги.

— Забирай її! — великодушно махнула рукою Дарина. — Ця порода й з малечею файно ладить. — І зирк на мене (в жодному разі не підозрілий — ви шо!).

Я похитала головою, усміхаючись.

— У мене ніколи не було собак, — зізналась я. — Гадки не маю, шо з нею робити.

— Ох, облиш! Коли люблять — розбираються.