Наречені на свята - Лана Кохана

***

Наші сноубордисти вернули, коли ще й не стемніло. Змерзлі й втомлені, проте неушкоджені. Чого не скажеш про ялинкові прикраси: після прогулянки, цуценята вчинили наліт на відсортовані коробки, тож тепер їх належало відсортувати знову — за ступенем слинявости, надгризености й ушкоджености щенячими пазурями.

— Їм більше полюбилися твої, — погладила мене по спині Дарина.

— І Тимошеві, — зголосилась я, оглядаючи дерев'яного коника, якого Тиміш різьбив разом із дідом: бідній конячці відгризли хвоста.

Ната примостила одну з диванних подушок на підлозі й сіла на неї, витягнувши ноги впритул до комина. Закутана в картатий плед, вона цмулила цукор із чаєм і потроху куняла.

Тим часом сну Галини заважав гомін Горчуків і тракторний храп ретриверів. Раз по раз вона осудливо зиркала то на одних, то на інших; то лівим, то правим оком. Проте лівим усе ж частіше.

Єва сиділа на Захарових плечах — оздоблювала вершину ялинки. Андрій порався з рівномірним розподілом по ній декоративних клаптів снігу й шишок, а Тиміш — вінтажних сніжинок і сушених скибок помаранча.

Павло щільно обкладав ялинку гірляндою. А Злата все щебетала про те, як файно в неї виходять карвінгові повороти. Для наочности навіть використовувала фігурку голуба. Він виляв і так і сак, хоча вже давно мав висіти на гілці.

— Усьо, я до хаті! — плеснула по бильцях крісла Галина після чергового пробудження.

Собак ціпком розбуркала (мстилася), на ялинку махнула, мовляв, завтра на готову подивиться, і покликала доньку пройтися з нею.

Закінчивши сортування останньої коробки, я роздала всім саморобні іграшки, щоб вони притулили їх куди забажають. Більшість прикрас були старими. Тими, що вціліли після щенячого набігу. Але було й кілька нових, які я наплела за час цього візиту й принесла з Тимошевої кімнати лише зараз.

— Одну я сплела спеціально для тебе, — таємничо сказала я Тимошеві.

— Невже серденько? — зворушено звів брови він.

— Ні, олень! — продемонструвала іграшку я, і Тиміш широко всміхнувся. — Покатаєш мене на санчатах? — Я дражнилась.

— Три хвилини — один цьом. — Він загравав.

Чи просто «грав». Коли його рідня поруч, усі наші моменти потрапляють під сумнів.

— А як випробувати карвінг на санчатах? — вказала на Тимоша «голубом» Злата.

— Гепнешся, — впевнено заявив він.

— Ти так і сьогодні казав.

— І ти гепнулася.

— Це було карвінгове приземлення.

— Це було витрибенькове падіння.

— Усе було сплановано! — тупнула ніжкою Злата.

— Авжеж, ти просто втомилася й лягла подрімати, — подав голос Захар.

Голуб полетів у бік ялинки — влучив Захарові між ребер. Той гигикнув і зняв дружину із шиї.

— А що про твоє приземлення казала Аня?

Я набурмосилась. Яка ще Аня? Нема в нас ніякої Ані.

— Інструкторка, — помітив моє сум’яття Тиміш.

— О, та сама? — уточнила пошепки, і він кивнув.

— Аня не бачила, — зітхнула Злата.

— Надто була зайнята Тимком? — тон Захара був неоднозначним.

Мимохідь я помітила, як Андрій із Павлом переглянулися.

Але це ще нічого не означає.

— Гадки не маю, про що ти торочиш, — обійняв моє плече рукою Тиміш.

А ось це вже дзвіночок.

— Твого спуску вона не проґавила жодного, — вів далі Захар. — Гадаю, ви б із нею поладнали, якби татові все ж удалася та афера з женінням.

Павза. Мені затисло груди. І трохи ліве плече, бо Тиміш притис мене до себе міцніше.

— Що пробач? — перепитав він.

— А ти не в курсі? — скинув брів Захар. — Вона донька його університетської подруги. А та, так вже склалося, ще й потенційна інвесторка. Одна з найбільших. І вибагливіших. Отож батько хотів пристроїти тебе і заразом, ну, зв’язки зміцнити — сам розумієш.

— Захаре, — шикнула Єва. — Зупинись.

— Твоя правда! — Він знизав плечима, ніби казав «Чого це я?». — Це вже однаково не має жодного значення. Ви з Лізою кохаєте одне одного. І скоро одружитесь. Ніщо цьому не завадить, еге ж?

Ні. Не «еге ж». Не «еге ж», а «якби ж то». І Захар це знає. Тепер знає. На слові «кохаєте» його погляд прикипів до мене і… Гадаю, він щось побачив на моєму обличчі. Щось, через що тепер його губи всміхаються, а його очі — ні.