Наречені на свята - Лана Кохана

Чи мовчати з нами. Бо ми поралися хто з чим у цілковитій тиші… Аж поки не сталося дещо.

Я саме думала, до якої групи відправити плетений дзвоник, коли Галина завершила лінію вишивки. Краєм ока я бачила, як вона склала приладдя до купки й дістала з-поза чорного паску зібганий лист. Папір був старий, пожовклий, а ледь не кожний вільний клаптик списаний чорнилом.

Цікавість підмовляла мене затримати на ньому погляд трохи довше: вловити щось, крім каліграфічного нахилу літер. Проте совість грозилась вдарити мене по макітрі за недотримання базових правил етикету, тож я й далі собі поралася із сортуванням прикрас за стилем і кольорами, коли помітила, що щось летить у комин.

— Що ви робите? — спохопилась я. Аж підстрибнула, прикрасами загримотіла. — То ж ваша пам'ять!

— А підглядати ни личить, — з прищуром глипнула на мене Галина.

Вона підвелася, взяла коцюбу й запхала краєчок паперу, який не встигло обійняти полум'я, ще глибше до комина.

Мені було зле. Мене відверто мутило.

— Як ви можете?... — Слів не ставало.

— Мої листи, шо хочу, те й роблю.

Я все ще качала головою, наче зламаний хитайголова.

— Ни мож си прив'язувати до речей, Лізо. — Галина повісила на місце коцюбу. — Єк тоді од людей відвяжеш си, коли навіть дрібницю викинути не годна?

— Мені потрібні речі, — заперечила я, притискаючи до себе коробку з прикрасами, наче боялася, що її от-от відберуть. — Вони оживляють спогади.

— Завше добрі? — вигнула сиву брів Галина.

— Смуток — теж частина життя.

Вона незгідно екнула.

— Життє уно зараз, ни колись. Ни вийде усьо тягнуть із собою, Лізо. Шось обов'язково забудет си.

— От для того й потрібні пам'ятні речі, щоб оживляти збляклі моменти, надавати сенсу новим.

Галина махнула на мене рукою, видавши нерозбірливий набір звуків. А потім вмостилася в плетеному кріслі, що стояло ближче до комина, ніж диван. Вона протягнула ноги до вогню й пограла пальцями в чунях.

— Я вольна обирати, по чом банувати, от і обираю, — сказала вона, і я підібгала губи, опустила очі.

[Банувати — сумувати.]

Якийсь час розплутувала гірлянду, гадаючи, від кого ж був той лист.

— Я й псала його, шоб вогню скормити, — відтак проворкотала Галина, мружачись на полум'я в комині.

Я призупинила розплутування.

— А хіба?.. Я гадала, його написали вам.

— Мой, нє! Ті, шо псали мині, я спалила много год тому.

Я нервово хихикнула, а відтак прикусила язика.

Моя бабуся теж позбувалася цінного. Того, що не могла сховати від радянської влади. Бо ж берегла найцінніше — життя.

— А осе папірець надибала сьодні в клуні, та й думаю, напшу, шо болить. Напсала — і всьо! — рубанула перед собою долонею Галина. — Усьо — і в димар!

— Звучить як терапія, — тихо мовила я.

— І дієва, йо! — усміхнулася Галина одним кутиком зморшкуватих губ. — Ти спробуй.

Вона склала руки на животі, заплющила очі й скоро до тріскоту полін у комині й посапування ретриверів на килимі додалося її розмірене дихання.

Завірюха усе ж прийшла й тепер нахабно стучала в шибки, але я не збиралася її пускати. Мені було затишно й спокійно — всередині мене розгорявся крихітний вогник надії.