Наречені на свята - Лана Кохана

— О, ще б пак! Він так довго витріщався на мене, ніби не міг вирішити: «Ідіот чи прикидається?»

— А зрештою?

— Сказав, мовляв, погано те, що вони обидва хлопці, і висмикнув у мене флейту з рук. Якось так бульбашка й лопнула. Я почав помічати, що коли в фільмі два хлопці тримаються за руки, батько кривить верхню губу. А якщо вони, боронь Боже, цілуються, мати примовляє «Що за приклад для дітей?» і намагається закрити мені очі. Хоча насправді випадок із поцілунком був одиничним, але мама не робила так, якщо на екрані хлопець цілував дівчину. І от ця вибірковість… вона була дивною. Вона — не Павло.

Дощ невпинно тарабанив у шибки. Громовиця гримала на нього, і від кожного її рику, мені стугоніло серце. Трета ніжилася, підставляючи то один, то інший бочок погладжуванням Тимка.

— Злата розповідала тобі про мій перший поцілунок? — запитала я зрештою.

Раніше була певна, що не розповідала, бо Тиміш не кепкував із цього приводу. Але тепер мені видавався можливим варіант, коли він знав, але свідомо не використовував це як привід для кпин.

Тиміш покачав головою.

— Я хотіла, щоб мій перший поцілунок був із Макаром. Мені було дванадцять. Тоді ми з ним ще офіційно не зустрічалися, але кілька разів гуляли разом. І навіть майже поцілувалася в кіно.

— Майже?

— Мені попкорн застряг у зубах. Я не могла дозволити якійсь сирній кукурудзі зіпсувати мій перший поцілунок.

— О, ясна річ!

— Отож… Макар пообіцяв, що ми поцілуємося, коли я буду готова. І решту вихідних я натішитись не могла. Такий чуйний, думала я, такий терплячий. А коли ми побачилися наступного разу… Це теж було в Леонтовича [1], до речі. Я, ем, розглядала його на художці. Він завжди щось ніби промовляє, коли малює, тож… я слідкувала за його губами й помітила на них блиск.

Тиміш змінив позу: приліг на бік і спер голову на руку, наче був моїм віддзеркаленням.

— Це був той самий блиск, з яким того дня до школи прийшла Тоня, — пояснила я. — Не надто пігментований, рожевенький. Щось середнє між пудрою й трояндою. Його Тоні тітка на день народження подарувала. Він пах персиком.

— Яка деталізація. Я ніби просто зараз побачив цей блиск!

Я усміхнулася й похитала головою.

— Власне, думка про те, чого це на його губах її блиск, не давала мені спокою. Тож я запитала Макара, чи цілувався він із кимось. Він сказав, що запізнюється на урок і що ми поговоримо про це пізніше. Тоді я підстерегла Тоню у вбиральній і запитала в неї те ж саме.

— Здогадуюсь, яка була відповідь, — співчутливо скривився Тиміш.

— Зловтішна, авжеж, — кивнула я. — Я проплакала в тій вбиральній увесь наступний урок.

— То це історія про перший поцілунок, який не стався?

— Це була передісторія, май терпець.

Тиміш провів рукою перед обличчям і вдихнув із заплющеними очима наче сторічний йог.

— Наступним уроком мала бути історія мистецтв. Я її не прогулювала, — гойднулася до Тимоша я, — Злата теж. Тому хвилин за двадцять вона пішла мене шукати і... Злата ніколи не вміла втішати, ти ж знаєш?

Він знав.

— Того разу вона вирішила, що я плачу не тому, що Макар і Тоня цілувалися, а тому що я ще не цілувалася.

— О. Боже. Мій. — Обличчям Тимоша поповзла усмішка.

Я підібгала губи й скорбно кивнула. Він тихенько засміявся.

— То Злата цілується краще за мене?

Мої щоки пашіли. «Ніхто не цілується краще за тебе», — ледь не бовкнула я.

— Тобі ще рости й рости, — промовила вголос.

— Нумо перевіримо! — сунув до мене Тиміш. — Може, з того літа я став управнішим.

— Та йди ти! — Я штурхонула його в плече, і він блиснув різцями.

Відтак стомлено зітхнув і зім'яв усмішку з губ. Я здогадувалася, куди заверне розмова далі.

— Захар не збрехав. Щодо Ані.

На жаль.

— І батько як ніколи впевнений у собі.

— Що ж, — почухала маківку я, — принаймні твоя мама за нас.

Я глипнула на Трету: за нас із собакою й виводком дітей.

— Усе не так просто, — похитав головою Тиміш.

— А ти не ускладнюй!

Мені не подобалася безнадія в його голосі.

— Ти не повинна...

— Що? Допомагати другові?

— Так триматися за ідею уникнення мною шлюбу.

Наші очі зустрілись: у його плескався сум.

— Це не від тебе залежить, Лізо.

— Не від мене, але від нас.

— У цій схемі є ще учасники. Ми не можемо впливати на всіх.

— Але ж тепер ти точно знаєш, хто ця пані «Ікс». Що заважає втілити твій перший план у життя й віднадити її від шлюбу з тобою?