Наречені на свята - Лана Кохана

Тиміш стис губи так, наче більше не вірив у цей задум.

— Може, з розмови щось і вийде, але… — Він стишив голос: — Я просто не хочу, щоб ти розчарувалась.

— Гей, — покликала я й легенько стисла його плече. — Що б не вигадав твій батько, ми впораємося, чуєш? Ми команда. Ти і я.

За вікном прогуркотіло гучніше, ніж до того, і я здригнулася. Це нагадало Треті про моє існування: вона лизнула Тимошеву руку й потопала до мене.

— Ходи-но сюди! — поплескав собі по грудях Тиміш.

— Обіймашки? — невпевнено припустила я, коли він перевернувся на спину.

— Ти ж не можеш спати під час громовиці.

Не можу. І того літа не могла.

— Але тільки обіймашки? — уточнила я.

— Авжеж.

— І межу це не зітре, — підлізла до нього, оминаючи Трету.

— Ясна річ, — пригорнув мене до грудей Тиміш. — Хоча, якщо спиратися на тоголітній досвід…

Я ткнула йому між ребер, і була рада почути смішок. Тиміш укрив нас ковдрою. Я закинула ногу на його стегна.

— Твердо, — зауважила я.

— Ігноруй, — запропонував він.

Трету не дезорієнтували усі ці переміщення: вона потупцяла по мені й звернулася клубочком на Тимошевих грудях. Прихилила голову до його шиї так, щоб сопіти мені просто в ніс, і заплямкала, готуючись до сну.

— Ми завжди тепер будемо так спати? — запитався Тиміш.

— А ти проти?

— Зовсім ні.

Я не знала, мова про собаку чи обійми, та однаково прикусила губу. Дарма, до речі, бо ж Тиміш моєї усмішки не бачив.

«Такий теплий, — подумала я. — Але напружений. Так не засне». І вирішила відвернути його увагу порожньою балаканиною:

— То як ти підписуєш чоловіків?

— Хочеш знову посваритися?

— Ні.

— Тоді так само як і жінок. За аналогіями.

— І ти вибудовуєш ці аналогії за час вашого знайомства?

— Так.

— А записуєш номера вже після сексу?

— Зазвичай.

— Але потім не дзвониш? Чи ті двійко з клубу були виключенням?

— Їхні номери мені потрібні не для повторних зустрічей. Просто із сексом на одну ніч час від часу виникають специфічні проблеми.

— Як-от?

— Хламідіоз.

— О.

— Чи якась інша зараза. Якщо на плановому огляді щось виявлять, треба обдзвонити всіх, із ким був за минулі три місяці, щоб вони теж обстежилися.

— І що, були прецеденти?

— В одного хлопця знайшли хламідії. Я не підхопив, але однаково довелося всім телефонувати й пояснювати, що та як.

— Звучить марудно.

— Раніше було веселіше, — погодився Тиміш і позіхнув. — Тому після «Знаєш 134» я й узяв перерву.

Отако…

— То небезпека ЗПСШ усе ж реальна? — брякнула я.

Тиміш засміявся.

— Якщо це єдине, що тебе зупиняє, я можу показати останню довідку з медичної лабораторії.

Я копнула його ступнею в литку. Він усе ще сміявся, потираючи долонею моє плече, а тоді на мить притиснув до себе міцніше.

Я лежала й гадала, чи доречно питати про валентинки, а коли таки наважилася це зробити, помітила, що Тимошеві повіки заплющені, тіло розслаблене, а дихання стало глибоким і розміреним.

Трета засмикала лапками, наче бігла кудись уві сні, і Тиміш рефлекторно пригладив її підборіддям. У моїх грудях щось йокнуло. І навіть гримотінню за вікном не вдалося зіпсувати цей момент.

Я притулилася ближче, погладила пальчиком Третину лапку. Намагалася синхронізувати дихання з Тимошевим і, коли це мені майже вдалося, заснула.

Примітки:

[1] Дитяча школа мистецтв №4 ім. М. Д. Леонтовича — музична школа в Харкові.