Наречені на свята - Лана Кохана

Тиміш пересів ближче до мене. Опустив підборіддя мені на плече й забігав очима по останньому повідомленню.

— Ну так, це не хамство, — цикнув він. — Типова мізогінія.

— Але ж вона жінка.

— Яка шпиняє іншу жінку за те, що та без пари.

— Ох…

— Я б порадив тобі послати її в дупу, але ти ж не пошлеш?

— Не пошлю.

Не вербально. Це не має сенсу. Тоня донесе татові. Вона завжди так робила.

Офіціант приніс чашку гарячого шоколаду й миску маршмелоу. Крихітних. Я не дала Тимошеві відразу кинути їх у напій.

— Вони розплавляться, — пояснила, відводячи його кисть.

— Ну най у мене розплавляться.

— У них була тільки одна порція, тож вона не твоя, а наша.

Тиміш вигнув брову. Відтак окинув оком замовлення: один напій і дві ложки — його губи розтягнулися в посмішці.

Цю посмішку я дуже добре знала. І нічого доброго вона не віщувала.

— Що ти задумав?

— Ми надішлемо Тоні відео.

— Відео? — напружилась я.

— Відеоповідомлення.

Тиміш виставив чашку так, щоб та була рівно між нами, увіткнув туди ложки й ковзнув однією рукою мені на талію.

— Це погана ідея.

— Це прекрасна ідея! — заперечив Тиміш. — Давай-но сюди телефон.

Я притисла той до грудей.

— Я не знаю, що казати.

Гадки не маю, чому шепотіла.

— Кажи, що прийдеш. Що ми прийдемо. Подякуй за запрошення, і я зроблю те саме.

— Але ж…

— Якщо хочеш знімати сама, потурбуйся, щоб чашка попала в кадр.

Я опустила погляд на неї. Одна чашка на двох. І брехати нема потреби — Тоня сама домалює контекст.

— Тимоше, я…

— Лізо, — вільною долонею він обійняв мою. — Усе буде добре.

Його голос, його запах, те, як його шкіра зігрівала мою, — усе заспокоювало.

Я видихнула.

Добре.

Відеоповідомлення тривало тридцять три секунди. Кружечок із нашими всміхненими обличчями беззвучно повторював його знов і знов. А коли статус повідомлення змінився на «прочитане», Тиміш почав великим пальцем погладжувати тильний бік моєї долоні.

— Скуштуй шоколаду, Лізо.

Я не мала відвертати уваги. Тоня щось друкувала — я мала знати, що.

«Два місця. Прийнято.»

І це все? Це вона друкувала цілі дві хвилини?!

Слідом прийшов смайлик, що підморгує.

— Стерво, — буркнула я, поставила сердечко й згорнула чат.

Мені потрібні були мамині світлини кота з причалу, щоб припинити скрипіти зубами. Мама відповіла на моє останнє повідомлення смайликом в чорних окулярах.

Тиміш скуштував гарячий шоколад першим.

— Ммм! — застогнав він. — Цей ліпший з усіх.

Я теж взяла ложку. Покуштувала й підтвердила:

— З усіх, що ми замовляли сьогодні.

— Ти можеш краще? — у його голосі чувся і сміх, і виклик.

— Я навчу тебе краще! — задерла ніс я.

А Тиміш вимазюкав його шоколадом.

— Гей!

— Тобі личить, — блазнював він.

— Ця куртка дуже дорога? — примірялась замурзаним носом я.

— Навіть не думай.

— Гм-м.

— Лапко, я попереджаю! — виставив палець Тиміш, сторожко відсуваючись від мене.

Різкий рух уперед — і я завалила Тимоша на диван. Писк був такий наляканий і високий (а головне — не мій!), що я не стримала сміху.

Тиміш і собі засміявся. Згодом. Коли намацав на столі серветку, витер мій ніс і загроза його куртці залишилася позаду.

Мені несила було припинити хихикати, і хоча я вже чула кроки офіціанта, який скаже, щоб ми або поводилися як належить або виміталися з кафе, мені було до того добре, що байдуже.

Тоня стерво. Тиміш милаш. А ці фіктивні стосунки — найліпше, що коли-небудь траплялося в моєму житті!

Примітки:

[1] Тут парк Перемоги — дендропарк у курортному районі Одеси.