Наречені на свята - Лана Кохана

Розділ 12. Одна чашка

— Такими темпами я по відпустці всю зарплатню стоматологу віддам, — скиглив Тиміш, човгаючи за мною до кафе по гарячий шоколад.

У цілому його скиглення були виправдані, бо ж то було вже четверте кафе і четвертий гарячий шоколад. Але хто сказав, що шлях джедая буде легким?

— Щоб зварити ідеальний гарячий шоколад, треба знати, як він смакує, — менторським тоном мовила я. — А щоб дізнатися, як смакує ідеальний гарячий шоколад, треба скуштувати багато поганого й посереднього гарячого шоколаду. Ти маєш навчитися відчувати різницю між ними, щоб згодом на практиці коригувати рецепт, підлаштовуючи під власні вподобання.

Я зайшла в кафе перша. Відчинила двері й притримала їх для Тимоша, далі віщуючи про уроки, які можна було б винести з попередніх трьох порцій.

— Перший напій смакував як…

— Земля? — запропонував Тиміш.

— Навіть та смачніша, — похитала головою я.

— Що ж, другий видався пристойним.

— Не жахливим, але надміру солодким. І, можливо, проблема не в кількості цукру, а в шоколаді.

— Гадаєш, неякісний? — Тиміш обирав вільний столик.

— Гадаю, відсутній. — Я йшла за ним назирці. — Вони могли змішати какао з розчинною кавою.

— Ве-е! — скривився ненависник розчинної кави.

— І залити це окропом, перш ніж влити в молоко, — кивнула я.

Ми присіли на сірий диванчик, що стояв напівколом під вікном. Шибки були вкрити морозними візерунками, та через них все одно було видно, як впевнено й безтурботно катаються лижники й сноубордисти червоної траси.

— А як щодо третього напою? — Тиміш підставив руку до щілини та, упевнившись, що протягу нема, вмостився навпроти мене.

— А це ти мені скажи! — заохотила я.

Тиміш склав руки перед собою, відзеркалюючи мою позу.

— Гм-м. Мені нагадало бодягу зі шкільної їдальні. Ту, шо нам на обід давали. Пам'ятаєш?

— Я віддавала свою порцію сусідові по парті в обмін на його ватрушку.

— Можливо, той напій варили на воді, а не молоці. Чи просто розводили покупний порошок водою.

— Що більш ймовірно, — погодилась я.

— Але як за такої умови напій вийшов густим?

— Крохмаль. І ми його теж використовуватимемо. Але в міру. Я навчу тебе розводити його в молоці так, щоб не було грудочок.

— З цього випливає наступне питання, — звів вказівний палець Тиміш. — У нас піст. Ачей саме тому більшість не використовує молоко? Щоб не тільки туристи могли пити.

— Піст — це не виправдання для халтурного шоколаду, — похитала головою я. — Коров'яче молоко можна замінити будь-яким рослинним. Як хочеш, можемо самі зробити вівсяне. Тоді й крохмаль не знадобиться.

— А ти колись таке робила?

— Я бідна студентка — авжеж я робила!

— Чудово! — сплеснув по столу Тиміш. — Тоді зробимо. А тепер, з вашого дозволу… — І драпанув до вбиральні.

Офіціант підійшов за хвилину. Повідомив, що інгредієнтів у них стане тільки на одну порцію гарячого шоколаду, тому до неї я попросила принести дві ложки.

І щойно офіціант пішов, мій телефон дзенькнув. Я відкрила повідомлення від мами. Вони з Михайлом гуляли парком (Перемоги [1], як зазначила мама).

На світлині вона широко всміхається, а вуси Михайла прикрашають сніжинки. Позаду них каток, а людей небагато.

Я надрукувала відповідь: запитала, чи катались вони.

Так, катались. Михайло впав разів зо десять.

Я порадила їм гель, яким Тиміш мазав мене вчора.

Без уточнень, що ним Тиміш мазав мене вчора.

Зайва інформація — дієвий гель.

Дзинь-дзинь-дзинь!

Ще одна серія знімків. Цього разу — лазурного моря. Мама в жовтому пуховику на узбережжі. Широко розвела руки й ноги — зірочка моя!

Я усміхнулась, поставила цьому повідомленню сердечко.

Дзинь-дзинь-дзинь!

Кілька десятків світлин котика, якого припорошило снігом, але він все одно продовжував лежати буханочкою на одній з балок причалу.

«Це ти, коли тобі ліньки вилазити з ванни», — відписалась я.

Дзинь-дзинь!

Третього «дзинь» не було, але я вже тицьнула «відповісти» і заціпеніла. Цього разу повідомлення було від Тоні. Надіслане секунду тому і вже прочитане мною. Отже, сказати, що я його не помітила, не вийде.

Трясця.

— Замовила? — Тиміш повернувся й сів на протилежний край диванчика.

Я перевела погляд на нього, і він нараз завважив неладне.

— Офіціант нахамив?

— Ні, це Тоня. Не нахамила, я маю на увазі. Це її повідомлення, — я махнула на смартфон. — Воно… Вона питає, чи буду я на весіллі… ем, з кимось. Їй потрібно знати точну кількість гостей.