Наречені на свята - Лана Кохана

***

Тиміш повернувся десь за пів години. До того моменту льодяника-посоха в мене було вже два, а отже я готова була відбиватися.

— А це ще що за барикади? — Тиміш не оцінив стіну з подушок, яку я збудувала рівно по центру ліжка.

— Фізичне представлення межі, яку не можна перетинати.

Чотири подушки на двох — то занадто. Позаминулого літа я прибирала одну зі своїх, щоб не заважала. Наразі їй знайшлося краще застосування. Як і Тимошевій.

Він бебехнувся на ліжко, перетягуючи на себе ковдру й руйнуючи стіну з подушок. Одну з них взагалі забрав. Ту, що прикривала район моїх сідниць.

— Верни на місце! — Я похапливо сховала залишки шнурків у пенал і сунула до Тимоша.

— Це моя.

— Вона не твоя — вона додаткова.

— Я сплю на двох.

— Ти спиш на двох або зі мною!

— Я сплю на двох і з тобою.

Градус мого роздратування підвищувався з кожним Тимошевим рухом.

Він збив одну подушку, потім іншу. Охайненько поклав їх до узголів'я, і коли вже майже вмостися, я різко смикнула подушки на себе.

Добудувати стіну не встигла, Тиміш почав перетягувати то одну, то іншу подушку, не даючи мені можливості зберегти лінію цілою.

— Горчук, останнє попередження! — махнула кулачком я.

Хотіла вдарити по матрацу, але спересердя вдарила по дерев'яному узголів'ю. Вайкнула. Тиміш схаменувся й подався до мене:

— Вдарилася?

— Ні.

— Сильно?

— Так, — пискнула я, і Тимоша наче вітром здуло.

Не встигла я второпати, що то було й куди він подівся, як Горчук повернувся до мене з пакетиком льоду.

— Дякую. — Я притисла холод до забитого місця.

Тиміш вивчав мене з насупленим видом. Руки в мене були зайняті, тому я не ладна була прикрити ноги. З порядности, ясна річ, а геть не тому що мене бентежив його погляд.

— Уся в синцях, — промурмотів капітан очевидність.

— І кому за це спасибі сказати? — здавлено хихотнула я.

— Я миттю, — кинув Тиміш і знову зник. За кілька хвилин вернувся з аптечкою.

Це вже перетворюється на якусь дурнувату традицію.

Тиміш відкоркував мазюку.

— Я сама, — відповзла від нього я.

Різкий фармакологічний запах дряпав мені ніздрі.

— Ти сама не дістанеш.

— До ніг? — скептично.

— До спини, — наполегливо. — Чи хочеш збрехати, що там нічого не болить?

Хотіти то хочу, але ж, трясця, не вийде!

Я зітхнула:

— Дай хоч перевдягнуся в роздільну піжаму.

— Лапко, це просто синці.

— А тіло — це просто тіло, — не повірила я й відклала мішечок із льодом.

Однак втекти не встигла — Тиміш перехопив мою щиколотку. Холодний гель торкнувся литки, і я шикнула.

— Треба ніжніше? — зреагував Горчук.

— Тепліше.

— Добре, грітиму, — пообіцяв він, і пальці знову почали ковзати моєю шкірою.

— Ти ж казав, що мазатимеш спину.

— Даси спину — намажу її.

— Ох.

Тепер Тиміш спочатку розтирав гель між пальцями, а тоді вкривав ним то один, то другий багряний кружечок. Так обережно, лагідно, ледь торкаючись.

— Ну добре, добре! — здалася зрештою я й повернулася до Тимоша спиною. — Болить здебільшого низ.

Я сповзла на краєчок ліжка, звісила ноги й потягнула тканину нічної сорочки вверх, до плечей. Частину зібгала на грудях, долонями тримаючи прикриття на місці.

Позаду зашурхотіло простирадло. Вдихнувши глибше, я зачула Тимошів гель для гоління. Той самий, літній.

— Тут болить? — неправильно розтлумачив моє зітхання він.

Я покачала головою.

— Можемо завтра зробити перерву з катанням, якщо ти втомилася.

— Було б непогано, — визнала я. — І як день вільний, ми могли б повчитися варити гарячий шоколад.

— Мій був настільки жахливим?

«Відверто бридким», — подумала я.

— Може бути кращим, — ухилилася вголос.

— Що ж, гадаю, це справедливо, — Тиміш мазав мій поперек. — Ти вчитимеш мене, а я тебе. І коли з'їдеш сама, як слід: без падінь і надмірних зигзагів, я зварю тобі чашку гарячого шоколаду. Такого, як тобі подобається.

— З зефірками?

— З ними.

— А якщо я навчуся раніше за тебе?

— Я намагатимуся зварити як слід, допоки ви не будете вдоволені, мила панно.