Наречені на свята - Лана Кохана
***
До крамниці гірськолижного спорядження ми добралися галопом — аж надто Горчуку хотілося ще трішки з мене познущатися. А втім, якраз сам він там і завис. Карі очі ковзали по полицях, тонкі пальці — по глянцевих дошках, кісточками Тиміш стукав по наколінниках.
— Може, тебе таким умундируємо? — великим пальцем він указав на білий шолом із котячими вушками.
Нагадувати Тимошеві про мету візиту бажання в мене не було, тому я просто закотила вічі, розстібнула власний шолом та, затиснувши його під пахвою, пішла собі блукати крамницею.
— О, і ви тут!
Я наткнулася на Павла біля стенда з черевиками. Він стояв занурений у думки, і моє гукання змусило його закліпати.
— Лізо… — Він поблукав очима за моєю спиною: — А де Тимко?
— Гуляє, роздивляється всіляке. А шо Андрій?
— Та й Андрій теж. Де ви вешталися весь день? Вистрибнули з машини — і либонь зникли.
— Чорні траси не для мене, — знизала плечима я. — Ми каталися на тій, що для новачків. Ну, точніше як «каталися»… Я-то падала, а Тиміш вчив мене робити це правильно.
Павло всміхнувся одним куточком губ.
— І як успіхи?
— Правильно впала на паличку від лиж. Ми прийшли за новою. Але не нагадуй про це Тимошеві. — Я прикрила рота збоку долонею і, нахилившись до Павла, по-змовницьки прошепотіла: — Ще трохи таких занять — і на мені живого місця не зостанеться.
Риси хлопця пом'якшали. Павло завжди був таким. Емпатичним, але розважливим. І кінчик його носа всякчас рухався, коли він починав говорити.
— У такому разі маємо тебе сховати. — От як зараз.
Павло граційно гулькнув у сусідній відділ, нахилом голови заохочуючи слідувати за ним.
— Лізо, слухай, а можу я в тебе дещо запитати? — озирнувся на мене він.
— Аякже. Можеш навіть не питати, чи можна питати, — процитувала я Андрія, і осміх Павла зробився ширше.
— Це стосується вчорашньої розмови за сніданком. Але мені б не хотілося, щоб ти почувалася ніяково, тож якщо запитання буде для тебе неприйнятним, не відповідай.
— Ох, клянуся, я не вагітна! Ваша бабуся взяла це нізвідки.
— Ба ніколи не бере нічого нізвідки. — Павло крокував, ковзаючи поглядом по металевому стелажу. — Вона, напевно, упіймала тебе коло вбиральні на першому поверсі, коли ще й чорти навкулачки не билися, оцінила те, наскільки ти бліда, неправильно трактувала твою знервованість і оголосила тебе при надії.
Овва! Я не розглядала це під таким кутом.
А по лівий бік від Златиної кімнати й направду вбиральня...
— Добре, пане Холмсе, якщо не це вас цікавить, то що?
— Як ви зійшлися з Тимком? — Спинившись, Павло обернувся до мене всім корпусом. — Я знаю, що він симпатизував тобі у початкових класах, але звідтоді багато води утекло. І я не чув від нього чи Злати, що між вами є щось, крім платонічних стосунків. Тож розкажи мені, будь ласка, як саме ви стали парою й коли?
— Я...
Намагалася зібрати себе докупи. Бо ж моя щелепа відвисла ще на «симпатизував тобі у початкових класах».
— Що?
— Ем…
— Ти не отримувала валентинку?
Я мотнула головою. Яка ще в біса валентинка?
— Певно, він відправив її анонімно, — сказав Павло.
А тоді побачив розгубленість на моєму обличчі й продовжив:
— Одного разу ми сильно посварилися й Тимко поцупив мою флейту. Я пробрався до його кімнати, щоб забрати її, а натомість знайшов смітник, вщерть забитий сердечками з твоїм ім'ям. Гадаю, написи вбачалися йому неідеальними, тому він переписував їх знов, і знов, і знов. Може, зрештою, вирішив не підписувати відправника, а лишити тільки освідчення?
— А може, то було якійсь іншій Лізі? — припустила я, бо якось не вірилося. Та й Тимошів почерк я б упізнала нестеменно.
А втім Павло мій сумнів точно зчитав: його «гм» було вельми промовистим і… Господи Боже, Тимошу варто було заплатити тій акторці!
— Я все, можемо йти до каси! — вигулькнув із-за спини Павла Андрій. А тоді помітив мене й просяяв: — Лисаветто! І ти тут. Про що ляси точимо?
— Про щирість, — задумливо відказав Павло, і Андрій кинув мені «Ти розумієш, про що він?» погляд.
О так, розумію. Ще і як. Він про четвертий прокол.
А до катастрофи їх, виявляється, значно більше, ніж я могла собі уявити.
