Наречені на свята - Лана Кохана

— Йому батько телефонував. Ти чула, так?

Мені знадобилось кілька секунд, щоб усвідомити, що кімната Тимоша не так далеко від Захарової, тож теоретично нічний дзвінок міг розбудити й мене. Хоча радше це сталося з Наталею, чия кімната через стінку.

Я потай зиркнула на Нату: вона й досі позіхала. Тільки тепер не розтуляючи рота.

— Здається, це щось по роботі, — зітхнула Єва. — Ніколи цього не розуміла. У людини відпустка — невже більше нема кому завдання делегувати?

— Ну, Василь Степанович не дуже переймається особистими кордонами дітей.

— Не дуже? Та чхав він на них із високої вежі!

— З Говерли.

— Отож-бо й воно!

Ми обмінялися усмішками, коли перед нами цокнули слоїком пасти й мискою зі скибками житнього хліба. Захар оцінив зміну посадки й з видом громової хмари сів по той бік від дружини.

— Нумо цього сюди! — Дарина відловлювала цуценят і обтирала їх рушником. — А Злата з Тимком ще сплять?

— О, так, вони… — почала було я, коли з боку спалень долинуло бадьоре:

— Усім вітаннячка!

Свіжа й усміхнена, Злата швидко оббігла усіх: кого цьомкнувши, кому по плечах потарабанивши. Галині досталось уваги більше за інших, але цього разу жінка не відбивалась. Вона дала внучці вдосталь наобійматись, а сама дивилась на мене.

Дідько. Злата вийшла з тієї ж кімнати, що і я. І якщо Тиміш опісля спуститься…

— Доброго ранку всім, кого не бачив!

Це торба. Просто торба.

Я знервовано хихикнула, коли Тиміш стис моє плече, вітаючись.

Ми домовились не розширювати тілесний контакт за межі дружнього (я була проти й запевняла, що потреби в цьому для фіктивних стосунків нема), але наразі легкий чмок міг би хоч трохи владнати ситуацію. Утім чмокнув Тиміш бабусю.

Галина зіщулилась — ще один прокол.

— Можу я вас трошки посунути? — запитав Тиміш, і Єва радо поступилася місцем.

Він бухнувся поруч зі мною й налив собі чаю. Його погляд ковзнув по моєму стану.

— Мила сорочка.

Третій прокол.

Після котрого там можна вже провалюватися крізь землю?

— Ох, облиш, — намагалася врятувати ситуацію я. — Ти ж її вже бачив.

— Так, і вона мила. — Тиміш нахилився до мене і стишив голос (чули його при тому, авжеж, усі): — Пробач, що порвав учорашню. Я куплю тобі нову.

Оце так ми викручуємося, га?

Засранець.

— Чаю? — Він підніс заварник до моєї чашки.

— Ні, дякую, — похитала головою я, — мене сьогодні трохи нудить.

Від нервів. Але, о, як красномовно кахикнув Захар!

А бодай би йому пір’я жовте в роті проросло!