Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лейла.
З Мен до Вотервілю.
ДВА ДНІ ми просто валялись в ліжку, кохалися… сьогодні ми зранку задіяли іграшки і це був оргазм за оргазмом. Ми їли та насолоджувались затишком у власному домі. Мене трохи нудило вранці, але загалом я почувалась дуже добре. Ні, я почувалась краще не буває! Бо в моєму животику зростає наше з Лукою коханнячко. Тож, в цю хвилину я яро вистоюю свою позицію їхати з ним до Вотервілю.
— Я їду. — Схрестивши руки під грудьми, я дивилася прямісінько в яскраво-зелені очі Луки.
— Лейло, я не хочу щоб ти лишній раз стресувала. Я хвилююсь через тебе і маля. Тож…
Я не дала йому закінчити і сказала, як відрізала.
— Я їду. Крапка.
— Ааа! Як з тобою важко! — Лука майже заричав, бо вже розумів, що програв у цій битві.
Я підходжу до нього, обіймаю за талію і дивлюсь на нього, задерши голову.
— Лука, коханий мій, для мене буде більшим стресом, якщо я не поїду, а навигадую купу дурні, буду хвилюватись, що там і як… Зрозумій мене. — Бачу, як вираз його обличчя стає м'яким і розумію, що саме час продовжити. — Мені потрібно бути поруч з тобою. Зрозумій мене, прошу.
— Я розумію, але хвилююсь… Тепер ти маєш думати за себе і за маля. — Він торкається мого животика і додає. — А я маю завжди думати, як для вас буде краще і як захистити вас.
Я дивлюсь на рідне обличчя і ніжно усміхаюсь крізь сльози. Я стала такою чутливою, хоча… коли Лука так говорить, інакше не можливо.
— Я думаю, Лука… і я знаю одне, що мені безпечно і затишно, лише поруч з тобою. Тож…
— Ми їдемо.
Я хитаю головою і видихаю з полегшенням.
— Дякую, що розумієш мене. Це важливо для мене.
— Ти ж все одно зробила б по своєму, ти моя вперта Бджілочка. — Каже Лука і цілує мене з натиском. Я сміюсь, а він треться носом об мій ніс.
— Так, я в тебе з характером.
— Ага. — Він цілує мене в носик і запитує. — Будемо збиратись в дорогу?
— Пів години і я буду готова.
Перед тим, як побігати до спальні переодягатись, я палко поцілувала свого коханого чоловіка.
МИ їдемо вже сорок хвилин і скоро дістанемось до Вотервілю. Моє серце починає гучніше стукати об груди і я починаю нервувати перед зустріччю з минулим Луки. Яка вона? Що скаже? Чому не давала про себе знати? Що вона буде робити, коли побачить Луку? Купа запитань - на які я поки що не маю відповідей. Отримати їх можна, лише зустрівшись з Марією Родрігез.
Я важко видихаю і Лука стискає мою руку, яка лежить на коліні. Дивлюсь на нього і намагаюсь усміхнутись так, щоб він не перелякався. Нерви реально натягнуті, як струна і я хвилююсь з кожною милею все більше. Але, я маю тут бути. Я маю бути свідком того, як Марія підпише документ про розлучення і я зможу видихнути з полегшенням, як і Лука.
— Все буде добре. Обіцяю. — Він цілує мої пальчики і я отримую заспокоєння.
— Знаю. Знаю… просто це така незвична ситуація… І я не знаю, що можна очікувати від жінки, яка не давала про себе знати десять років і не хотіла розлучення.
Тепер Лука важко видихає.
— Про це теж піде мова… і ми все взнаємо.
Коли Лука припаркував авто неподалік чайного магазину, де працює Марія, в мені все перевернулось. Я не могла ковтнути, слини в роті не було, а от руки спітніли і на долонях блищать краплі. Лука, як завжди уважний і подає мені пляшечку з водою. Я роблю кілька великих ковтків і віддаю йому пляшечку. Він теж п'є, висушує її до дна і кладе до пакету на задньому сидінні. Дивиться на мене і ніжно усміхається, хоча я добре знаю, як він теж хвилюється.
— Пора.
— Так, пора. Все буде добре, моя Бджілочко. Все буде добре.
Я усміхаюсь, але здогадуюсь, що моя усмішка крива від хвилювання.
Ми виходимо з автівки і беремося за руки. День сьогодні ясний, сонце пригріває вже тепліше і відчувається, що весна вже панує повним ходом. Хоча прохолодно, але тепле сонечко, торкаючись обличчя, на мить заспокоює мене, але це лише на мить - бо Лука вже відчиняє двері і я чую дзвіночок над нашими головами, коли ми заходимо в середину магазину. Прохолодно. Чи то мені так здається… не знаю. Зараз мене і так дріж бере. Аромат чая, такий пряний, такий різний… В цьому місці любитель чаїв точно знайде щось своє. Відчуваю терпкі нотки чорного чаю, ніжний ледь відчутний аромат жасмину… Десь ловляться нотки цитрусу та каркаде і зеленого чаю з саусепом. Аромати мене заспокоюють, і я тихо видихаю, але повертаючи голову у бік, бачу жінку, яка до нас стоїть спиною і перебирає скляночки з чаями.
Що я можу сказати? Її фігура наче гітара. Сідниці облягають джинси, немов друга шкіра. Короткий топ з під якого видно засмаглу шкіру. Волосся довге та чорне гарно спадає до середини спини. І це лише її вигляд зі спини. Мені стало не по собі. Я відчуваю, як моя самооцінка починає хапати повітря і я ревную до тієї, яка і досі є дружиною мого Луки.
Лука стискає мою руку і каже мені дуже тихо.
— Все буде добре.
— Я знаю. — Так само тихо відповідаю я майже самими губами.
Доки ми стояли і дивилися одне на одного, не помітили, як нас вже побачили.
— Лука?!
Оксамитовий голос з смачним присмаком латиноамериканського акценту пройшовся моїм тілом. Вона впізнала його… навіть через десять років.
Ніфіга собі! Вона просто нереальної вроди. А магнетична сексуальність з неї просто б'є. Чорне довге волосся, темні очі, фігура - найкраща гітара ручної роботи. Всі вигони підкреслюють джинси та кофтинка з гудзиками. Груди - вау! Більші ніж мої у два рази. Шкіра немов бронза, яка сяє і хочеться торкнутись.
Ці чорні очі, немов агат пронизують поглядом Луку і вона в захваті від того, що бачить. Вона не приховує, що рада його бачити і про це говорять її білосніжні зуби. Вона широко усміхається і її трохи плаский ніс морщиться. Трясця! І навіть це сексуально виглядає. Вона знає, що вона вродлива, що сексуальна і вміло користується цим. Я бачу її лише кілька секунд, але розумію, що такі як вона - змушують чоловіків втрачати розум.