Наречені на свята - Лана Кохана

***

— Справа в тобі, — видав Тиміш, коли після ввечері витяг мене на прогулянку, «яку мені невролог прописав».

Для протоколу: з невралгією в мене порядок. Просто коли Тиміш сказав, що «нам варто провітрити голову», я сказала, що з моєї все вже видуло — хай іде сам. Від запевнень, що я йому конче потрібна, я відхрестилась, від наполегливого «ти ж любиш гуляти» — також.

Крижаніти мені аж ніяк не хотілось, а грудень у Ясіні це справжнісінький лютий у Харкові — бурульку з мене зробити вирішив, ніяк не менше!

Я була непохитна, аж поки не второпала, що на нас всі дивляться, а Тимошеві кров з носа як потрібно зі мною усамітнитися. І чомусь, трясця, саме там, де холоднеча!

— Ні, у тобі! — пихтіла я, задираючи чоботи, що провалювались у снігові замети ледь не цілком. — У твоїй ненависті до мене.

— О, люба, я тебе дуже навіть на́виджу! — обернувся до мене Тиміш, і світло ліхтарика обернулось разом із ним.

У вічі він не світив, але мою невдоволену моську точно бачив.

— Так я й повірила! Як помру холодною смертю, щоб ноги твоєї коло моєї могили не було!

— Твоє слово — мій закон! Пожбурю букетом із того боку кладовища.

— І не дай боже це будуть лілеї!

Хрум, хрум, хрум…

— А куди ми взагалі йдемо? — питала я, геть загубившись у просторі. — І нашо ми йдемо?

— Поговорити треба.

— Та що ти кажеш, бубочко моя? А в кімнаті це зробити було ніяк? У теплі? Попід ковдрою?! Ой!

Я не помітила, як Тиміш спинився, і врізалась йому в спину.

— Отут добре! — Він вимкнув ліхтарик. — Тут нас ніхто не почує.

— Прекрасно, — зловісно промовила я. — Час помсти за жарти про БДСМ настав!

Не бачила, але чула, як Тиміш хихикає. Щось бухнулось на землю. Як з’ясувалося, Тиміш.

— Підіймайся, валяка! — Я легенько копнула його в бік. — Я лежачих не — ух!

Тиміш потягнув мене до себе. Приземлилась я доволі м'яко, але снігу однаково нахапалась, тому, відкашлявшись, стукнула Тимоша кулачком у груди.

— Ти мені за це заплатиш!

— Ні, бо ти обрала вівтар. Його, до речі, ще треба відпрацювати.

— Бісиш.

— Знаю.

Мої очі починали звикати до темряви. У місячному сяйві було видно, як Тиміш усміхається.

Я перекотилась на спину, тож тепер ми лежали поруч і дивились на небо. Таке ясне, чисте, неосяжне. У мене завжди було погано з розпізнаванням сузір'їв, але Великий Віз я знайшла, щось на кшталт піщаного годинника — теж.

— А ця зірка що, падає? — ткнула пальцем у небо я, хоча самого пальця Тиміш бачити не міг, бо ж на мені були здоровенні рожеві рукавиці.

— Та, що рухається? — менш із тим уточнив він.

— Ага.

— Більше схоже на супутник.

— О. А на супутники не можна загадувати бажання?

Тиміш хихотнув.

— Тобі можна все, Лапко!

Я й собі всміхнулася. Гарно ось так лежати, милуватися зорями. Тихенько гуде вітер, шурхотять смереки, їм підспівують ясени. Як прислу́хаєшся до цієї лісної симфонії, даси їй розлитися всередині, то й на серці спокійно стає, й мороз не таким вже кусючим здається…

— То… про що ти там хотів поговорити? — лагідніше мовила я.

— Про моїх любих родичів, — зітхнув Тиміш. — А конкретно про Павла. Він покликав мене на розмову перед вечерею.

— О, так, я помітила.

І мій шлунок помітив: він сварливо бурчав, незадоволений тим, що мусить так довго чекати допоки всі нарешті зберуться, щоб попоїсти.

— Отже, як я казав раніше, справа в тобі.

— Я йому не подобаюся?

— Звичайно, подобаєшся. Йому не подобається, що я притягнув тебе як наречену.

— Я це і мала на увазі. — Обернулась до Тимоша.

Сніг хрумтів під каптуром куртки.

— Він вважає, що я граю з твоїми почуттями, — покосився на мене Тиміш, відтак знов перевів очі на небосхил. — Павлу давно відомо про плани батька опеньгати мене наступним, тож для нього це все має такий вигляд, наче я використовую тебе, щоб уникнути шлюбу за розрахунком.

— Але ж так воно і є, — зауважила я, радіючи, що не була присутня за цієї розмови, бо ж видала б нас із потрухами. — Не та частина з почуттями, але уникання.

— Знаю, але навіть якби ми дійсно були заручені, це однаково мало б підозрілий вигляд. Я ніколи не казав про наші стосунки й ось раптом, коли батько знайшов мені пару, — бац! — ти.

— Ну, маму твою це не знітило.

— Мама нас би хоч завтра потягла до церкви, — погодився Тиміш, — вінчатися.

— Інші теж, схоже, повірили. Адже так?