Наречені на свята - Лана Кохана

***

Наталя тримала кондитерський мішок, повільно й охайно видавлюючи хумус на тарталетки, Андрій обсмажував дрібно нарізані овочі, а я нанизувала на шпажки кубики веганського сиру й виноградинки, примощуючи між ними половинки волоського горіха. Останні зникали непомірно швидко, бо час від часу їх цупила Злата.

— Шо, серветки закінчились? — зиркнула на неї я.

— Йо, — прохрумтіла вона.

— А допомогти не хочеш?

— Нє!

— Андрію! — покликала я головного кухаря.

Він виклав чергову порцію смажених овочів на тарталетку з хумусом і підсунув Златі миску зі шматочками ківі, банану й половинками тепличної полуниці:

— На ось! Нанизуй усе почергово.

— У-у! — засяяли карі очі.

— Тільки не під'їдай! — правильно розтлумачив це «у-у» Андрій. — Там усім дістанеться, коли зрештою зберемося.

Він вкотре глипнув на Павла з Дариною. Я насадила останню виноградинку, відсунула тарілку й взялася за миску креветок з оливками.

— А ви приїхали ненадовго, так? — припустила обережно.

Андрій стенув плечима.

— Дні чотири. Може, п'ять. Це вже щось. Восени Павло взагалі приїжджати не хотів.

— Через батька? — підштовхувала до більш розгорнутої відповіді я.

— Через ставлення батька, — виправив мене він.

— Погодься, така собі розвага: марнувати свята, спілкуючись із чоловіком, якому ти як шостий палець у вусі, — підтримала кузена Наталя.

Вона намагалась рівномірно розподілити залишки хумусу по тарталетках.

Я кілька разів кліпнула, але метафори так і не осягнула. Зрештою труснула головою, спитала:

— А що ж інші родичі? Не можна ж через одного припиняти спілкування з усіма.

Злата чмихнула.

— Коли ми останній раз зібрались гуртом, татко примудрився зіпсувати настрій усім — іншим родичам теж. Навіть іншим-іншим родичам. Ну, тим, які їхні, — вона кивнула на Андрія з Наталею. — Я б на місці Павла й собі завчасно звалила!

— Еге ж! — Андрій виймав кістку з авокадо. — Як би він тільки зара з матір'ю не пересварився… А то почне уникати візитів до вас й за відсутности батька.

Усі обернулися в дальній кут їдальні.

Павло качав головою, утім усміхаючись. Не натягнуто, приязно — добрий знак.

— Здається, ми вас ще побачимо. — Злата кинула до рота половинку полуниці, і лівий кутик губ Андрія смикнувся догори.

— А можна ще запитати? — звернулась до нього я.

— Можна більше не питати, чи можна питати.

— Схоже, Павло не зрадів нашим із Тимошем заручина… кх-м. — Я ковтнула води, ніби просто похлинулася.

Напівправду, Лізо. Напівправду. Варто було використати слово «стосунки»!

— Як гадаєш, він не хотів би бачити мене зі своїм братом чи?..

— Чесно? — вигнув чорну брів Андрій. — Я дупля не відбиваю, шо це було.

Вельми обнадійливо.

— Але справа точно не в тобі.