Наречені на свята - Лана Кохана

Ох, пам'ятаю я, як ми на цьому ліжку взагалі не перетинались. Мені після таких «неперетинань» ще й тест на вагітність купувати довелось!

Я розчепила руки, видихнула:

— Ну гаразд.

Тиміш вишкірився, і я поспіхом виставила палець:

— Але! Але. Якщо я відчую щось неладне…

— На кшталт чогось гарячого біля твого стегна?

— Чи вологого на шиї.

— А під вушком?

— Будь-де! — закінчила я цю гру, коли низом живота промайнула зграя тричі проклятих метеликів.

Почекала два повноцінних вдихи й видихи, вислідила й прихлопнула метеликів, тоді продовжила:

— Якщо я відчую, що ти переходиш межу, Горчуку, я скину тебе з ліжка без попереджень і пояснень — згода?

— Згода. А от якщо я відчую, що ти тулишся до мене чи лапаєш без дозволу те, що без дозволу лапати не можна…

Я чмихнула.

— Лапко.

— Такого не буде!

— Твоя умова теж гіпотетична, але ж я тебе слухав.

Я гмикнула й опустила вічі.

— Отож… — виділив це слово Тиміш, очікуючи моєї уваги.

Він підвівся з ліжка й у один крок опинився ніс у ніс зі мною.

Павза затягнулася. Аромат Тимошевого парфуму змішався з його потом після дня в дорозі, і це поєднання, наче магічне варево, змусило метеликів у моєму животі чимдуж отямитися після наглої смерті.

— Якщо я відчую, що ти переходиш межу, Лізо, — він стишив голос до звабливого шепоту, — я прийму це як запрошення й зроблю все можливе, аби ти про це запрошення не пожалкувала.

Я глитнула. Надто гучно. Намагалась втопити зомбі-метеликів, які влаштували вечірку десь вже… поверхом нижче живота.

Живучі падли.

— Тоді домовились, — промуркотів Тиміш і першим вийшов із кімнати.

— Павле! — гукнув він брата в коридорі.

Білявий, худорлявий і з блідо-зеленим наплічником напереваги, той спинився в розчахнутих дверях гостьової.

Тиск, шльоп, клац-клац, кулаками постукались, кісточками теж і-і-і…

— Павло! — проголосила в складений із рук рупор я, хоча все було однозначно навпаки.

Хлопці засміялись.

— Натицькались? — флегматично поцікавилась Наталя.

Вона забрала в Павла свій наплічник і бухнула його за дверима гостьової.

Я помахала їй рукою, Наталя нахилила голову й повела двома пальцями вбік від чорного чубчика, ніби віддаючи честь. Я повторила цей жест, і легка посмішка торкнулась тонких губ.

Кузен же її виявив більше ентузіазму. Вигулькнувши із сусідньої кімнати, Андрій потис руку Тимошу й обійняв мене, трохи прокрутивши в повітрі.

— Сто літ тебе не бачив! Не думав, що є куди далі, але ти погарнішала, Лисавето!

Я по-дурному хихикнула й указала на його руку:

— Це нове?

— Для тебе, гадаю, так. — Він продемонстрував татуювання, засукавши рукав.

З захопленням новоспеченої мисткині в картинній галереї я ковзнула пальцями по розмальованій шкірі: чорно-біла картина, що так вдало підкреслювала розвинену мускулатуру, походила на витвір мистецтва.

Либонь я надто довго її вивчала, бо моїх вух долинув Андріїв смішок.

— Воно перегукується з тим, що на шиї. — Я сховала руки за спиною й перекотилася з п'ят на носочки.

— Бо це продовження. Я своєї черги в майства вічність чекав, але воно того вартувало.

— Ще б пак!

— То яким вітром тебе занесло в Карпати? — поцікавився Андрій, і я вирішила не зволікати з лоскотливим питанням.

— Та шлюбним, гадаю. — Пограла пальчиками правої руки.

— Овва!

Павло скинув брови, перемикнувши увагу з брата на мене.

— І хто щасливець? — запитався він.

— Фотки покажеш? — просяяв Андрій.

— Взагалі-то, кхе-хем, — кашлянув Тиміш і помовчав так промовисто, що всі все зрозуміли.

Наталя присвиснула, Андрій розсипався в вітаннях, а от Павло рота роззявив і стоїть, на брата витріщається.

— Щось скажеш? — відтак звернувсь до нього Тиміш.

Павло стулив губи, і його вилицями загуляли жовна. Гадаю, нічого гарного він сказати не міг. І, зрештою, не сказав, бо Дарина, наче той вихорець, примчала з першого поверху й ледь не штовханцями погнала нас униз.

— Над усе рада, що ви таки приїхали! — щебетала вона, крокуючи сходами.

— І ми раді, Дарино Іванівно! — підлещувався до неї Андрій. — Красно дякуємо за запрошення!

— Так, — озвалась Наталя, коли Андрій пихнув її плечем, — красно.