Наречені на свята - Лана Кохана

— Це все через Тимка, так?

Я насторожилась.

— Чого б це?

— Дарина казала, що потенційна невістка з батьками приїдуть до них на Різдво. Та це фактично лише один вечір ніяковості. До того ж вони вже забронювали хатинку — тобі нема чого хвилюватись. Ти не житимеш із незнайомими людьми й трьох днів, тільки розділиш із ними святкову вечерю. Одненьку.

— О, — видавила я.

Картинка тієї вечері предстала у свідомості дуже яскраво. Катастрофічно-феєрично. Особливо, якщо мій прокльон набере сили не за першої зустрічі акторки з родиною Горчуків, а десь коло Святвечора.

Бідний Тиміш.

— Лізо, якщо ти хочеш провести Різдво з нами, я буду радий познайомити тебе зі своїми батьками, — втрутився Михайло. — Певен, вони теж залюбки дізнаються більше про найдорожчу людину в житті Люди. 

Е, як завернув!

Він чекав на мою відповідь і ніби не помічав, із якою ніжністю на нього дивиться мама. Хитрун.

— Це дуже мило, але ні, дякую.

— Впевнена?

— Так, абсолютно. Летіть удвох. Мені треба від вас відпочити.

— Ой, а то ти так від нас втомилась, — примружилась мама. — Я тебе в інстаґрамі частіше бачу!

Я обернулася до Михайла й вказала на маму виделкою:

— От щоб вона така ж сама повернулася. Анітрохом сумніша!

— Вас зрозумів! — віддав честь Михайло, і я хихотнула.

Формально — від жарту, насправді — від того, як кумедно розпушились його вуса.

— Так, а ти що? — не вгамовувалась мама. — Поїдеш до Горчуків?

— Ох, не знаю. Не певна, що ці вакації будуть хоч віддалено нагадувати попередні.

— Попросиш Злату — вона навчить тебе кататись на сноуборді.

— Сноуборди ще гірше за лижі, мамо.

— Невже?

— Так, але не в тому річ. — Я поколупала спагеті виделкою.

— Тобі завжди подобалось у Ясіні.

— Було весело, — визнала я. — Особливо на Коляду.

Ми кожен рік учили нові колядки, і Тиміш постійно плутав слова.

— О-от! — зраділа моїй усмішці мама. — Цьогоріч повторите. А ми з Михайлом приїдемо тридцятого. Ти теж можеш тоді повернутись — і Новий рік зустрінемо разом. Я спечу тобі імбирних пряників.

З усіх пряників люблю лише імбирні. З усіх імбирних — лише мамині. І варто було просто всміхнутись, але...

— Тебе все ж щось турбує, — помітила мій сумнів мама.

Я зітхнула.

— Дарина казала тобі, хто та потенційна невістка? — запитала.

— Тільки, що дочка якогось Василевого партнера.

— Отож-бо й воно.

— Ну, я не допитувалась. Гадала, ти мені розповіси.

— Не розповім. Бо нічого не знаю. І Тиміш не розповість. Бо в цьому ми з ним схожі. Він у вічі не бачив цю його обіцяну й взагалі одружуватись не хоче.

Мама мала спантеличений вигляд. Михайло глипав то на мене, то на неї, явно загубившись у санта-барбарі незнайомих осіб. Мені довелося пів години вести нитку про Захара й Єву, Наталю, Андрія й Павла, про онуків, безпліддя й ходячий генофонд у вигляді Тимоша — один в один, як Тиміш сам учора пояснював обставини заручин мені, — і тільки після цього, войовничо налаштована мама заявила:

— Я поговорю з Дариною!

— Дякую! — відчула полегшення я.

По-перше, бо мені набридло перемивати кістки Горчукам, а по-друге, тому що нарешті хоч хтось із нею поговорить!

— Хоча це навряд чи допоможе, — спустила мене з небес на землю мама.

Я показово по-дитячому схлипнула й зронила голову на стіл.

— Я гадала, вони з Василем давно полишили цю затію зі шлюбами родом із середньовіччя, але… Я лише подруга, доню, у мене немає права вчити Дарину, що їй робити з власними дітьми.

— А я б повчила Злату, — пробурмотіла я. — Показала б, що дітей краще тримати головою догори й всілякі такі інші премудрості.

Мама засміялась.

— У тебе ще буде така нагода, доню. З Тимком теж.

— Я не буду няньчити його дітей! — пирхнула я, слідкуючи за фрикаделькою, яку катала пальчиком по тарілці. — Якщо він одружиться найближчими місяцями, то я буду занадто молода й перспективна, щоб хоч зрідка перейматися пелюшками його чад.

— Лізо…

— До того ж він поїде. І я бачитиму його тільки онлайн.

— І куди саме він поїде?

— Кудись... Де козам роги правлять і де мене нема.

— Робоча поїздка?

— Ага. За шлюбним договором.

Мама шумно набрала повітря носом, затим видихнула:

— Йому дійсно варто самому переговорити з батьками.