Наречені на свята - Лана Кохана
Тиміш насупився.
— Наречена, — пояснила я. — Що, як в тебе була б наречена?
— Я не хочу одружуватися, Лізо. У тому то й суть.
— Ти вже майже прийняв ту, що тобі підсунули, тож не відмахуйся одразу й слухай-но сюди. Що, як в тебе була б своя, буцімто кохана наречена?
— Ти говориш про акторку?
— Щось на кшталт того.
— Пропонуєш найняти когось із театрального?
— Студентам завжди потрібні гроші, — знизала плечима я.
— Тобі теж?
— Я…
На секунду розгубилася. Чого це він на мене так дивиться?
— Я на економістку вчусь.
— А вони точно тямлять у грошах! — світив зубами Тиміш.
— Горчуку, серйозно, ну яка з мене акторка?
Він гмикнув і відвів погляд.
— Дійсно, ніяка.
— І як це розуміти? — набурмосилась я.
Тиміш хихотнув.
— Ти не вмієш брехати, Лапко. І то добре, тобі не треба.
— Що значить, не вмію? Та я постійно брешу!
— Зчаста, — кивнув він. — Вгадай-но, звідки я це знаю?
Я примружилася на нього.
— Не бери в голову! Я пошукаю когось у Котляревського [1]. Курсу так із третього-четвертого, напевно. Головне, щоб на питання «чим займається» правду не казала.
— Спитай мене щось — я збрешу! — Я махала собі на обличчя, наче зазивала суперника до спарингу.
— Йой, це ж цілу легенду вигадувати доведеться… — чухав потилицю Тиміш. — Про неї, про нас, ще й про всіх родичів розповісти... Зроблю конспект у ґуґл-докс. Краще просто текстом чи таблицею, як гадаєш?
— Нумо, спитай, як ми познайомилися! — не відставала я.
— Усі знають, як ми познайомилися, Лізо. Про тебе всі все знають.
— І тому я буду ліпша за якусь там акторку з Котляревського! — переможно всміхнулася я.
— І тому тебе одразу викриють, а мене опеньгають! Рідня тебе знає як облуплену, люба.
— Ну прям так — то тільки ти. Може ще Злата. І мама моя. Але Злату ми попередимо, маму теж — щоб вона твоїй нас не спалила.
— Їй не доведеться — ти сама нас спалиш.
— А от і ні.
— А от і так.
— А от і ні!
— Мене любиш?
Я пирхнула й одразу усвідомила прокол:
— Трясця!
— Бачиш?
— Так нечесно! Я була не готова.
— А там і не підготуєшся. Це робота двадцять чотири на сім, ще й на свята. У будь-який момент — за сімейною вечерею, прикрашанням ялинки чи коли ти, спустившись із гори на лижах, аж труситимешся від того, як зашкалює рівень ендорфіну в крови, — до тебе звернуться, запитають: «А ви з Тимошем вже говорили, скільки діточок плануєте?» — і ти повинна бути готова збрехати. Впевнено й чітко.
— Та годі тобі! На такі питання ніхто не відповідає впевнено й чітко. Хто взагалі може таке запитати?
— Мама може. І запитає. Тільки не тебе, акторку. До речі, відповіді на такі запитання теж варто прописати. Дякую за підказку!
Тиміш надрукував «Родина, знайомство, кл-ть дітей» у новому документі. Не дивлячись, узяв горнятко, сьорбнув кави — скривився.
— Холодна. — І вилив її у раковину.
— Яке марнотратство, — буркнула я, відшкрябуючи подобу яєчні від тарілки.
— Яке свинство, — воркнув Тиміш, слідкуючи за цим краєм ока.
Він сонно-сонно позіхнув, зняв окуляри, потер очі й дістав турку з шафи. Я запитала, де мій телефон. Тиміш здвигнув плечима — запропонував набрати з його. Утім, коли я почала вводити свій номер і побачила найменування контакту, кава для пробудження Тимошу вже була зайва.
— Руда?! — гиркнула я. — Ти підписав мене як «Руда»?!
— Звідкіля така впевненість? — підскочив до мене Тиміш. — Може, то не твій номер!
Він волів вихопити свій телефон, але я увернулась і натисла кнопку виклику — квартиру заповнив легкий мотив.
— Коли збирався зателефонувати? — розкусила підставу я.
— Завтра ввечері, — по-хлопчачому всміхнувся Тиміш.
Щоб моя мама і її залицяльник насолодилися піснею про секс у бібліотеці. Супер. Де оплески? У нас тут розіграш рівня третього класу!
— Дотепно, — сухо кинула я й пішла на звук.
— Ну так, згоден, — тупцяв за мною назирці Тиміш, — краще було б дочекатись, доки ти підеш повертати бібліотечні книжки.
— От щоб я ще хоч раз дала тобі щось там лагодити!
— Та я дійсно полагодив! Це був лишень дружній жарт.
— Скажи-но мені, друже, а чого так просто — «Руда»? Чого б не уточнити: «Руда, перший розмір»?
