Наречені на свята - Лана Кохана

***

До будинку Тимоша я ввійшла з випадковим мешканцем. Непривітний і навіть трохи злий на вид, він їхав зі мною у ліфті так, наче той віз нас на ешафот. Коли двері роз'їхалися на шостому поверсі, я чкурнула до квартири під номером двадцять чотири, отрусилася (не стільки від снігу, скільки від відчуття, ніби життя — то тлін), перевірила, чи нема де поблизу шибениць чи здоровенних мужиків із сокирами, і нарешті натиснула на дзвоник.

— Ліза? — здивувався Тиміш, побачивши мене на порозі.

На ньому був пурпурний светр зі смугастими вставками грубої в’язки, крізь які виднілася шкіра. Відтінки фіолетового завжди були йому до лиця. Що я й зауважила, привітавшись.

— Дякую! — усміхнувся Тиміш.

— А у вічко ти не дивишся дарма. Раптом як тут була б не я, а маніяк який? Відчиниш двері, а тебе — пам! — Я тицьнула його пальцем між ребер. — І на органи.

— У нас камери спостереження на дворі — маніяки зазвичай такі оминають. То хіба що такі лихі, як ти, навідуються. Зайдеш?

У вітальні дивно пахло. Не лемонграсом, Тимошем чи його туалетною водою, а сумішшю троянди, жасмину та… чогось ще. Солодкуватого, наче тропічні фрукти, і при тому терпкого.

— Це жіночі парфуми? — запитала я, знімаючи куртку, і побачила кислотно-жовтий пуховик на одному з гачків. — У тебе гості?

— Привіт! — пролунало зі сторони кухні, і я обернулась.

Там, де у цієї панночки закінчувалися ноги, починалися круті вигини й опуклості, які зазвичай домальовують у фотошопі. Волосся шовкове, шкіра глянцева, а якщо активно кліпати з такими віями, то влітку можна обійтися без кондиціонера.

— Я зайду іншим разом, — позадкувала я й врізалася в Тимоша.

— Не кидай мене! — одними губами мовив він і виразно округлив очі: — Вона жахлива.

— Я все чула.

— Прекрасно! — відказав моделі Тиміш. — Тоді до лора можеш не йти.

— Він завжди такий?

— Який? — насупилась я, коли зрозуміла, що звертаються до мене.

— Колючий. Я гадала, буде прикольно. Зіграти наречену — все одно що в ромкомі побувати. Але це… складний випадок.

— То вона?.. — звернулась я до Тимоша.

Він журно кивнув.

— О, прошу! — уїдливо протягнула модель. — Хто б тобі ото допоміг, якби не я?

— Дай подумати. Гм, не знаю. Може, хтось, кому не зайвими були б кілька тисяч за дармову відпустку?

— Бачиш? — вказала на Тимоша рукою модель, ніби докази судді пред'являла.

Тиміш скинув брови й зробив такий рух головою, наче її слова та жести одночасно слугували аргументом і на його користь.

— Ви більше скидаєтеся на вже розлучених, аніж на щасливо-заручених, — сказала я.

— Знаю. — Тиміш потер лице руками. — Але в одному вона має рацію: у мене дійсно немає часу шукати когось іще.

— Якщо ти хоча б підштрикувати не будеш, усе вийде, — розглядала свій манікюр модель. — Я свою справу знаю — у мою закоханість повірять.

Тільки от її закоханість всім до лампочки, подумала я. А той, чиї почуття грають роль, зітхнув:

— Схоже, я не маю вибору.

— Взагалі-то, маєш.

Дві пари очей впилися в мене, однак я відповіла зоровим контактом лиш одним, карим.

— Ти це серйозно? — оживився Тиміш.

— Навіть сама до тебе прийшла, — розвела руками я.

— Ти вільна! — нараз сповістив він акторку й потягнувся за кислотно-жовтим пуховиком.

— А поїздка? — розгублено кліпала дівчина.

— Скасовується. — Горчук накинув їй на плечі пуховик.

— Завдаток я не поверну.

— Якось переживу.

— Ех, а гороскоп обіцяв пригоди цього місяця! — взувала чобітки на підборах модель.

Тиміш заплющив очі, глибоко вдихнув і на видосі неприродно всміхнувся:

— У тебе ще є кілька тижнів — най щастить!

Зачинивши двері, він клацнув замком і зиркнув на мене:

— Пропоную п'ять сотень за день, перша плата — авансом.

— О, любий, мене влаштує й невеликий вівтар на мою честь, — махнула кистю я. — Скажімо, у твоїй шафі.

— Гей, Арнольде! — усміхнувся Тиміш. — Де я тобі взимку кавун візьму?

— Гадаю, для голови мого вівтаря більше пасував би невеликий гарбуз.

— Мене нудить від гарбузів.

Я знаю.

— Ти ж знаєш.

І він знає, що я знаю.

— Помста за руду? — здогадався.

— Гарантія, що ти не лобизатимешся з моїм вівтарем, Горчуку.

— Йой! — Він зробив вид, наче йому серце кольнуло, і заскочив мене зненацька: — Лапко, ти мене любиш?