Сучасні амазонки - КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

    - Зрозуміла, - кивнула Андромеда, витягла щось з валізи та зникла у ванній. А тоді, за дві хвилини вийшла у довгій бежевій сукні з довгим рукавом.

   - Ти - знущаєшся?! - Верескнула донька емігранта. - В сукні тобі буде незручно битися, чи тікати! А цей світлий колір одразу ж приверне увагу у темній печері. Ти б ще її фосфором пофарбувала!

   - Ти вже вибач, - обурилася Амі, - але прогноз погоди обіцяв спеку. І я не була певна, що нас випускатимуть за межі готелю. Тож, це – єдиний відносно теплий одяг який у мене є. І зараз я вже не куплю собі інший.

   - Добре, - зітхнула Ра Он, і на ліжко Амі впали довгі штани та довга туніка темного фіолетового кольору.

   - Гроші за цей одяг, я тобі поверну, - верескнула донька професора і знову заховалася у ванній. Донька двох культур зітхнула. Краще б Амі повернула дещо інше.

    Вони, четверо, легко потрапили до музею, здивовано озираючись.

   Там були дуже давні, радше стародавні, чи лише древні речі. І частина з них, навіть без історичної вартості, а лише за те, що містили золото, срібло та дорогоцінне, чи напів дорогоцінне каміння, вартували шалені гроші. Все це стояло на окремих доволі струнких стендах, ніби утворюючи лабіринт Мінотавра, заховане у скляні коробки, що були розміщені нагорі тих стендів.

    Дівчата та Радомир зацікавлено вивчали всі ці дивні речі: пекторалі, гребінці, браслети, сережки, персні, невеличкі скрині, кинджали, тощо, тощо. Веста замріяно дивилася на пектораль, Андромеда на сережки, а Ра Он на браслети. І лише Радомир переводив погляд від одного артефакту до іншого, а тоді виголосив вирок:

   - Майже половина з цих речей – вправні підробки!

   - Що?! – Зойкнуло дівчаче тріо.

   - Ось тут, - майбутній археолог вказав на браслет, - малюнок виконаний не під тим кутом, який робили у ті часи. А цей кинджал, взагалі містить нержавіючу сталь. А ці сережки - не з золота, а лише позолочені.

   - Звідки ти знаєш? – Вирячилася Ра Он.

   - Ну, твій дар – бачити підробку людей, а мій – артефактів. - Зітхнув спадкоємець банківської справи. - Мабуть, так Роді бачить свої формули. А я бачу, умовну таблицю хімічних елементів. На жаль, у мене може бути похибка у декілька століть, але частина цих предметів явно молодші за три тисячі років.

   - Тобто, - припустила Ра Он, - їх підробили у Середньовіччі, або навіть зараз? – Радомир ствердно кивнув. – Тож, наші три не шановні голови, або якась з них, чи дві з них, підмінили всі ці скарби підробками?!

   - Ну, ти сама казала, що у їхніх бухгалтерських книгах дебет не сходиться з кредитом, - зітхнув син банкіра. – Але на їхнє виправдання можу лише сказати, що їх могли підмінити і триста років тому.

   - Я думаю, - обережно сказала спадкоємиця двох культур, - пані Груша, коли мала магічні сили, це б побачила. Тож, це відбулося відносно нещодавно. Слухай, якщо у тебе не вийде з твоїми екскурсіям, чи тією таємничою правозахисною організацією, можеш допомогти моєму братові. Він, час від часу, допомагає ловити чорних археологів. Тож, твій дар йому допоможе.

   - Радомире, - сказала злісна Андромеда, - погоджуйся на цю роботу лише, якщо тобі заплатять аванс і, на всяк випадок, уклади письмовий договір. Бо брат Ра Он той ще жартівник.

   - Звідки ти знаєш? – Здивувалася Веста.

   - Інтуїція, - збрехала донька професора історії. – То ми заходимо до печер?

   - Зараз я відчиню ті двері, сказав Радомир, - бо я бачу, які артефакти – фальшивка.

  - То скажи про це Весті, - заявила Ра Он. – Що? Вона – дівчина, на відміну від тебе, ще й власниця цього готелю. Тож, у неї більше шансів відчинити ці магічні двері.

   Трійця задумалася та погодилася з думкою панни Кан.

   Це було дивно: вони стояли в сучасній залі готелю, яку перетворили на музей, а по інший бік дверей, які відчинила Веста, було видно стародавню печеру, чи печери.

  - Я піду першим, - призначив себе першопрохідцем Радомир, - а ви, дівчата, за мною.

    Веста та Ра Он фиркнули. Перша пішла поряд із хлопцем, друга взяла Андромеду за руку та сказала:

   - Тримайся мене. І якщо я скажу: «біжи», то біжи. Зрозуміла?

   - Так, - зітхнула донька професора історії. – Але чому ти так любиш наказувати?

  - Я не люблю наказувати, - відповіла панна Кан, крокуючи слизьким, досить вузьким, печерним коридором, з гори якого, час від часу крапало, - але я не хочу, щоб з тобою сталося щось погане.

   - Щоб я, - припустила Амі, - повернула тобі ті гроші, які витратив на мене твій огидний брат?

    Ра Он лише смикнулася, піджала губи та витягнула подругу до більшої печери.  Там, Веста та Радомир перелякано оглядали велику магічну прозору печатку у стіні, за якою, можна було побачити злого духа жінки, що дрімав (чи робив вигляд).

   - Ми з Вестою накладемо заклинання стіни. Щоб ця стіна відділяла нас від того злого духа і вона нас не побачила, - прошепотів Радомир, Веста ствердно кивнула, - а ви вдвох шукайте ті записи з камер спостереження. – Ра Он кивнула та потягнула Андромеду до сусідньої, трохи меншої, але такої ж вологої печери.