Сучасні амазонки - КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

    Андромеда зітхнула, одягла шкіряну куртку та сіла позаду брата своєї найкращої подруги. Вона схопилася за задню частину сидіння. Дуже добре, що вона у шортах!

   - Знаєш, - дещо ображено сказав Ладислав, - якщо ти триматимешся так, як зараз, то мені доведеться, або їхати зі швидкістю черепахи, і тоді нам буде скоріше дістатися пункту призначення пішки. Або, якщо я їхатиму, хоча б у пів сили, ти злетиш і не прикрасиш дорогу своїми мізками. Тримайся за мене, а не за сидіння!

  - Мені так зручно, - пробурмотіла Андромеда, яка боялася, що він від неї зараз втече.

  - Я розумію, - доволі розлючено, сказав Ладислав, сидячи до неї спиною, але якимось дивом вправно взявши її долоні та поклавши собі на талію, - що я тобі не подобаюся. Але я маю довести тебе живою, якщо ти дійсно подруга моєї сестри. – Він завів мотор, і вони досить швидко, почали маневрувати у жвавому, іноді стрімкому, іноді повільному міському русі.

    Андромеда була здивована. Він НЕ втік і не скинув її з мотоцикла!

   - Вибач, - уточнила за п’ять хвилин дівчина, коли вони стояли перед занадто довгим червоним світлом, - а тобі не хочеться кудись втекти з цього місця, чи від твого обов’язку?

   - Від обов’язку мені хочеться втекти завжди. Кудись туди, де плескає океан, а добрі туземці, за ваші гроші, пропонують цікаві напої.  Але, якщо Ра Он якогось дохлого рапана надіслала тебе до мене, я маю доставити тебе до моєї мами. Довезу, залишу там і сподіваюся, ми більше ніколи не побачимося.

    Останнє речення було дуже неприємне для Андромеди. Не лише через те, що Ладислав був дуже гарним, але й через те, що він був одним з тих винятків, які не втікали від неї, щойно випадково доторкнуться. Чи може, їй не варто звертати увагу на хлопців, на яких її невезіння не діє?

   Вони їхали у глиб Одеси. Почали з’являтися звичні для всіх міст України старі панельні будинки. Андромеда думала, що зараз вони зупиняться, але мотоцикл мчав далі. Почали з’являтися приватні будинки, що розташувалися не зовсім у місті, а поруч. Може, пані Кан насправді економка у будинку якихось багатіїв, поки її чоловік намагається врятувати родинну ферму?

    Ладислав зупинив мотоцикл перед якимось будинком, що виглядав радше зручним для життя, ніж для демонстрації статусу власників. Вони зняли свої мотошоломи, стаючи на бруківку, з обох сторін якої, росли кущі різноманітних троянд, але лише окремі з квіток квітнули о цій порі.

   Андромеда зрозуміла, що мама Ра Он  - таки економка у будинку багатих людей, що мали смак.

    Ладислав провів дівчину сходами (десь сім сходинок, і там навіть був пандус!) та натиснув кнопку дзвінка. Андромеда дійшла висновку, що, оскільки ключів у нього немає, це – дійсно чужа оселя.

   За пів хвилини, двері відчинилися, і на порозі з’явилася жінка років сорока, яка так і випромінювала з себе компетентність. Вона точно могла бути економкою в багатій родині, але від цього усвідомлення донька професора відчула паніку. Вона ніколи не почуватиметься спокійно поряд із такою пані. Дивно, але, ані Ра Он, ні її кримінальний брат не успадкували рис цієї пані.

   - О, панич Ладислав, - сказала жінка, відійшовши у бік, здивувавши Андромеду.

   - Вітаю, пані Ольго. Ми з моєю подругою, - сказав Ладислав, Амі смикнулася, - до мами. Вона в кабінеті?

   - Її немає, - повідомила пані Ольга, а донька професора історії зі здивуванням розглядала великий коридор, чи радше вестибюль, в яком було декілька диванів, телевізор, стіл, на якому стояв ноутбук та ще вона помітила в одному кутку пальму, заввишки півтора метри.

  - О, то нам треба зачекати, - дещо спантеличено сказав панич Кан. – Не знаєте де вона?

    - Не знаю, - піджала губи, очевидно економка, - вона зі мною не ділиться. Але сказала мені, що Ваш тато пообідає та повечеряє в місті. Очевидно, в нього ділові зустрічі. Тож, пані Кан сказала обід та вечерю не готувати. І сказала, що з третьої години я можу бути вільна.

   - О, зрозуміло, - розгублено кивнув Ладислав. – Тоді йдіть у своїх справах, а ми з подругою заїдемо іншим разом, - і він посміхнувся економці своєю дуже милою та чарівною посмішкою, перед якою було важко встояти.

   Молоді люди спустилися сходами та дещо розгублено підійшли до мотоциклу.

   - Схоже, на сьогодні пограбування музею скасовується. Я куплю тобі квиток на потяг до Києва, сама обирай у який клас вагону. Потім стягну його вартість з моєї божевільної сестри.

   - Стривай, - сказала Андромеда. – Ра Он казала, що вона – з бідної родини.

   - Ну, коли батьки одружилися і роки по тому, ми були не надто заможними, - кивнув Ладислав. - Але моя сестра нас стидається лише через те, - пояснив він, - що тато - бос корейської мафії в Україні, - донька професора смикнулася. – Ра Он хотіла стати відомою спортсменкою та відкараскатися від нас. Але їй, наразі, не судилося. Тож, вона і вигадує ці казочки.

   - Мафії?! – Верескнула перелякана Андромеда.

   - Чого ти так кричиш? – Хлопець знервовано озирнувся ліворуч та праворуч. – Ми, переважно, займаємося економічними злочинами, такими, як контрабанда та ухиляння від сплати податків. Людей ми не викрадаємо, - запевнив він дівчину.