Щаслива суперниця - Симона Вілар
— Хай буде з вами благословіння небес, мілорде, — вона схилилася в поклоні з грацією, яка зробила б честь і найвишуканішій нормандці. — Чудовий день, чи не так? І ярмарок у Гронвуді чудовий.
Що це була за розмова? Слова, котрі нічого не значили, — привітання з моїм благополучним поверненням із-за моря, мої запитання щодо продажу вовни та її ухильні відповіді… Щоб зламати лід офіційної холодності, я запитав про нашу дочку — єдине, що нас іще пов’язувало. Гіта жартівливо відповіла, що дівчинка здорова й чарівна, але було б божевіллям брати її з собою в Гронвуд на торги — надто вже тут галасливо й людно.
— Я хочу побачити Мілдред, — наполягав я.
— Звісно, я не можу заборонити вам цього, мілорде, — промовила Гіта по деяких ваганнях. — Коли у вас знайдеться вільний час, будемо раді бачити вас у Тауер Вейк.
Ну, що ж, принаймні тепер у мене було її запрошення. А Гіта знову заговорила про торгівлю — про те, що привезла на ярмарок понад півтори сотні клунків вовни, які обійшлися їй близько двохсот фунтів, але розраховує збути крам не менше, ніж за чотириста. Глянула на фламандців, які на неї чекали, заквапилася й заходилась вибачатися, мовляв, справи…
Я мовчки схилив голову, дозволяючи їй піти.
Ця горда, прекрасна й незворушно спокійна жінка укладала угоди, які не поступалися моїм, і нітрохи не потребувала мого піклування. Пенда мав рацію — граф Норфолк потрібен їй тільки для того, щоб підшукати гідного чоловіка.
Чоловіка? Та я швидше знову вбрався б у плащ тамплієра й подався воювати із сарацинами, аби тільки ухилитися від виконання цієї частини своїх опікунських обов’язків!
Пригнічений, побрів я до замкових воріт. Проминув перший двір і біля других воріт несподівано зустрів Хорсу. Він стояв, спираючись спиною на ланцюг опущеного мосту й погладжуючи сокола в клобучку, що сидів на його руці. Незважаючи на спеку Хорса був у довгій накидці з білої овчини поверх простої туніки без рукавів, його голі до колін ноги обвивали ремені грубих черевиків. Просто тобі сакс із тих часів, коли про битву під Гастингсом ще й не чували.
Я щось пробурмотів, мовляв, мисливські птахи нині як ніколи в ціні — і тільки тому, що ладен був теревенити з Хорсою про що завгодно, тільки не про те, заради чого він з’явився в замок. Я не міг і не хотів це обговорювати. Однак Хорса пішов за мною у внутрішній двір.
Він був одним із найшанованіших танів у Норфолку, але не з числа тих, кого я б запросив до себе на бенкет. Його бунтарське минуле багато хто пам’ятав. Тому, щоб випадково не зіштовхнутися з кимось із нормандських гостей, я просто присів на широкі сходи ґанку головної вежі та сказав, що готовий вислухати його.
Я глянув на його обличчя — і щось здригнулося в моєму серці. Хорса з роками дедалі більше ставав схожим на мого батька. Він почав лисіти, його чоло й тім’я оголилися, й тільки ззаду на плечі падали довгі русяві пасма. Мій батько мав майже такий само вигляд, як і мій брат, — я сказав «брат», бо вже не мав сумнівів, що ми від одного кореня. І обоє закохані в одну жінку. Між братами таке буває. А тепер мені належало вислухати його прохання віддати йому Гіту Вейк за дружину.
Це було далебі не перше його сватання до моєї підопічної. Першого разу він мав необережність звернутися з цим до Бертради. Тоді все в них могло б злагодитися — я б повернувся та з гіркотою довідався, що Хорса з благословення моєї дружини заволодів моєю коханою… Навряд чи вдалося б мені довести неправомірність такого шлюбу — Бертрада на той час ходила в батькових улюбленицях… Але до чого тут колишнє, якщо Хорса — ось він, стоїть переді мною, просторікуючи про те, що леді Гіті аж ніяк не личить у її віці жити самотою, а він готовий зробити їй честь і взяти господинею у свій бург Фелінг.
— І якщо ви дійсно бажаєте своїй підопічній добра, то вам і варто так вчинити, — закінчив Хорса свою промову з такою гордовитою самовпевненістю, що я ледь стримався, аби не вліпити йому ляпаса.
— Ти не жартуєш, Хорсо? Але ж ми обоє пам’ятаємо, що далебі не завжди ти по-доброму поводився з цією леді.
Можливо, мій голос пролунав жорсткіше, ніж належало. Хорса негайно зміркував, про що я, і вдарився в пояснення, що ніколи б не заподіяв зла внучці великого Херварда, а зважився погрожувати їй ножем тільки в пошуках виходу в мить небезпеки. Насправді ж він бажає Гіті Вейк тільки добра, тому що готовий узяти її під свій дах навіть із незаконнонародженою дитиною, а коли настане час, виділити Мілдред посаг.
По-своєму він мав намір вчинити шляхетно. Він і справді вірив, що в них із Гітою могло щось вийти, заради цього навіть зрадив свої зумисне брутальні замашки й ретельно стримував свою ворожість до мене. Але його красномовство пропало марно, попри піднесеного мені мисливського сокола.
У свою чергу, я постарався якомога спокійніше втлумачити йому, що не розпоряджатимуся долею моєї підопічної без її волі. І додав, що руки Гіти Вейк домагаються багато гідних чоловіків, тож я ще не вирішив, кого варто визнати найбільш підходящим.
Хорсі, однак, усе це було відомо без мене. Вся його шляхетна стриманість миттю відлетіла. Він прогарчав, що я не смію віддавати онуку самого Херварда кому-небудь із псів-поневолювачів, а потім схилився до мене зі скажено витріщеними очима
