Щаслива суперниця - Симона Вілар
І все-таки я змусив себе підвестися та спустився у велику залу. Біля одного з погаслих камінів застав єпископа Найджела Ілійського, що понуро сидів у кріслі, прикладаючи до чола холодний краєчок чаші. Ми кволо привітали один одного, ні словом не згадуючи про вчорашню оргію, однак єпископ раптом звернувся до мене з проханням не піддавати розголосу історію з дівчиною.
Я насилу зумів зміркувати, про що мова. Виявляється, преподобний Найджел після бенкету примудрився затягти в свої покої одну зі служниць. Молодий єпископ мав сконфужений вигляд, але я тільки розсміявся й ляснув його по плечі та зауважив, що все залишиться між нами. Однак для певності не зле б чим-небудь обдарувати леді Бертраду.
Єпископ Ілійський кивнув.
— Так, я вже здогадався, що міледі графиня — непроста особа. І не диво, що ви й та саксонка…
Він обірвав мову, швидко глянув на мене. Але я ніби не звернув уваги на його нетактовність і ще раз порадив єпископові бути люб’язнішим із моєю дружиною. Остаточно спантеличений священнослужитель вигукнув:
— Рани Господні! Сере, не кажіть так, начебто благословляєте мене упадати за вашою дружиною!
— Хіба такі речі мають потребу в благословенні чоловіка, ваша преподобносте?
І тільки ближче до вечора я нарешті зважився навідати Гіту. Але виявилося, що вона скінчила торговельні справи та вже поїхала. Про це мені повідомив Ральф де Бріяр, котрий затримався, щоб простежити за відправленням проданої партії вовни. У його тоні, коли він говорив зі мною, чулися спокійна перевага й легке глузування. Про причини цього я побоявся роздумувати.
Мені належало забути про Гіту й займатися іншим — тим, що лікує сердечну скорботу. Але все виходило навпаки — що більше я переконувався, що ніколи не зможу жити з Бертрадою, то гострішала туга. До того ж, люб’язної прихильності моєї жінки вистачило тільки до від’їзду гостей. Бажання вдавати ґречну й хлібосольну дружину в неї миттю всохло, й вона накинулася на мене з докорами за неуважність до її особи, відсутність нових подарунків і навіть за те, що я нібито налаштував єпископа Ілійського проти неї.
Бачить Бог, у останньому моєї провини не було й на йоту.
Однак останньою краплею в цій чаші стала історія з каштеляном. Я викликав його до себе, звелів відзвітуватися за витрати протягом ярмарку, але у відповідь на цю вимогу отримав обурену заяву, що він не вів ніяких записів, як і заведено при дворах могутніх государів. Свята правда — багато власників майорів нічого не розуміють у веденні справ і рахунків, однак цей прилизаний француз вочевидь не очікував, що я, брутальний сакс, виявлюся доволі обізнаним у всіх питаннях господарства, й занервував, незважаючи на все своє самовладання.
Усе це змусило мене зробити висновок, що він не чистий на руку, і я вже ладен був розрахувати каштеляна, але зненацька натрапив на люту протидію Бертради. Вона закричала, що я не ціную її зусиль і готовий перетворити королівську доньку на просту саксонку, змучену домашньою роботою. Відбулася потворна сцена, і я вирішив, що краще буде поїхати з Гронвуда, тим більше, що лорд д’Обіньї наполегливо кликав мене оглянути його замок Різинг, який зводився на узбережжі затоки Уош. Я прихопив із собою муляра Саймона та вирушив до Різинга, щоб убити в такий спосіб двох зайців: д’Обіньї мав потребу в консультації досвідченого будівника, а Пенда в тому, щоб за відсутності Саймона остаточно налагодити свої стосунки з Кларою.
Дорогою Саймон розважав мене своєю балаканиною, а часом починав і повчати в любовних справах, що, як не дивно, сходили йому з рук. Шалапутний і щиросердний, він був водночас проникливий і мав гостре око. І те, що діялося зі мною, було для нього відкритою книгою.
— Мілорде, — якось зауважив він. — У вас очі, як у дівчини. Вони нічого не приховують.
Однак у Різингу Саймон миттю перемінився. Тут, серед гамору та метушні будівництва, за версту було видно, що ця людина — справжній майстер, якому нема рівних у Англії.
Цікаво було спостерігати, як лорд Вільям д’Обіньї ходить за моїм муляром і ловить на льоту кожне його слово, немов сам пішов у підмайстри до Саймона. О, Різинг для цього рано посивілого, але літами ще не старого лорда значив дуже багато, і з цією цитаделлю він пов’язував неабиякі плани. Замок ні в чому не повинен був поступатися Гронвуду, й коли він буде закінчений, лорд неодмінно запросить сюди короля Генріха — а з ним прибуде і її величність королева Аделіза… Хрест Божий — чули б ви, як він вимовляв це ім’я! Тоді-то я й пригадав, що під час мого перебування в Ле Ман до моїх вух доходила балаканина про те, що лорд Вільям робить королеві особливі знаки уваги.
— О, якби ви знали, сере, — захоплювався д’Обіньї, коли часом ми вирушали порибалити в море й нас міг чути тільки ранковий бриз, — якби ви знали, яка це незвичайна й піднесена душа! Небо не дарувало їй щастя материнства, однак вона сама може зробити щасливим будь-якого чоловіка. На жаль, король сліпий і глухий до її чеснот, однак шляхи Господні несповідимі, наш государ далеко не молодий… І хто знає, може, я й дочекаюся моєї ніжної Аделізи.
Я мовчав, хоч і співчував д’Обіньї. І він також зрозумів це, тож одного разу зауважив:
— Я повинен просити у вас пробачення за те, що звіряюся в своїх почуттях. Але ваші очі… Вони говорять про те, що ви, як ніхто інший, здатні зрозуміти будь-який порух душі.
Схоже, з моїми очима
