Щаслива суперниця - Симона Вілар
Стало якось незатишно, але мене вже оточили люди, галасливо вітаючи та простягаючи чаші з кисляком і запашним йоселем.[7] А наступної миті я побачив, що Гіта передає дочку Ральфові та йде в мій бік, і обличчя в неї схвильоване й зблідле. Я згадав, із яким самовладанням вона поводилася на Гронвудському ярмарку, й навіть зачудувався.
І так уже вийшло, що коли Гіта виявилася поруч, навколо нас, немов чарами утворився вільний простір — люди розійшлися хто куди, й ми залишилися самі.
— Я не чекала на вас, мілорде Едгар.
— Чого ж? Адже ти сама запросила мене.
— Не чекала так швидко.
— Швидко? Для мене цей час тягся нескінченно довго.
Щось майнуло в її очах, і вона зітхнула. А в мені раптом ожила надія, що я помилявся, коли вирішив, що красуня Гіта охолола до мене. Боже правий — якщо жінка нічого не відчуває до чоловіка, то й не буде така знічена в його присутності.
— Ти дозволиш мені побавитися з Мілдред?
Гіта гукнула Ральфа, який тримав дівчинку так, ніби не бажав розлучатися з нею. Та й сама Мілдред дивилася на мене сторожко, смикаючи строкату намистинку на шнурку — з тих, що вішають дітям на шийки, щоб уберегти від лихого ока.
Я взяв її на руки — й відразу забув про Ральфа й про юрбу, що гомоніла навколо. Я тримав своє дитя, з насолодою відчуваючи ніжну вагу. Півтора року. Моя дочка була вже великою. Я не бачив, як вона пробує плазувати, як намагається сісти, робить перші кроки. Все це зараз здавалося мені надзвичайно важливим, і коли маля торкнуло й погладило брошку, якою було сколено мій комір, і, кумедно затинаючись, проказало: «Блищить!» — присягаюся всіма святими, у мене сльози навернулися на очі. Я дивився й не міг надивитися на ці тугі рожеві щічки, ясні, дивовижно сині очі й крихітний ротик, схожий на ягоду.
— Вона буде рідкісною красунею!
— Вона вже красуня, — гордо заперечила Гіта.
І я побачив, що вона посміхається, а її очі, як і мої, вологі від сліз.
Потім ми сиділи на траві, я годував доньку пирогом із чорницею. Але малій незабаром набридло жувати, й вона взялася засипати мене запитаннями, половини з яких я не міг зрозуміти, а Гіта, сміючись, пояснювала зміст сказаного. Втім, Мілдред швидко набридло й сидіти з дорослими, вона вирвалася з наших рук і задріботіла туди, де діти почали якусь гру.
— Пречиста Діво, що за дитина! — сплеснула руками Гіта. — Вона не пустує тільки коли спить.
— Вона справжнє диво, — не стримався я. — Господи всемогутній! І всього цього я був позбавлений через необачне слово, яке дав лихій і безглуздій жінці!
Мені не варто було цього казати, але слова самі зірвалися з вуст, і скільки ж у них було гіркоти й досади! Навіть не дивлячись на Гіту, я відчув, як вона напружилася.
— Можливо, це й на краще. Принаймні Мілдред була в безпеці.
Я глянув на Гіту, не зважуючись запитати, що вона має на увазі. Вона ж дивилася вбік, і на її обличчі позначилися спокійна рішучість і сила.
Дивна річ — як настільки тендітна й зовсім молода жінка може здаватися такою величною і бажаною водночас. Я бачив її волосся, що відливало сріблом, пухнасті вії, руки, подібні до пелюстків лілій. Навіть у своєму простому вбранні Гіта мала вигляд королеви.
Ніби не відчуваючи мого погляду, вона заговорила про дрібниці: про це свято, про живучість стародавніх звичаїв. Але я був не в змозі підтримувати розмову. І тільки одне запитання билося в моєму мозку — як я міг так довго обходитися без неї? Без неї та Мілдред?
— Гіто, я безмежно вдячний тобі за Мілдред.
Вона не відповіла, й тоді я, щоб розрядити загуслу між нами напругу, заговорив про те, що не залишу дочки без турботи — я вже подбав про її майбутнє, купив ділянку землі біля Ярмута на ім’я Мілдред Армстронг. У тих місцях чудовий клімат, я звелів посадити на схилах виноградні лози, й знавці кажуть, що згодом вони даватимуть непогане вино. Коли Мілдред стане нареченою, у неї буде посаг — дванадцять акрів землі й власні виноградники.
Гіта швидко глянула на мене.
— Дякую. Але Мілдред зовсім не вбога. Я не бідую, і всі мої землі та підприємства дістануться їй у спадок.
— Тільки в тому разі, якщо ти не народиш інших дітей, Гіто. Адже ти цілком можеш вийти заміж, і всі твої володіння відійдуть старшому синові.
Я вимовив це, наскільки зміг, спокійно й діловито. Заради цих слів я й приїхав сюди.
Гіта стрімко повернулася до мене й гнівно запитала:
— А ви, мілорде опікуне, гадаю, вже підшукали мені чоловіка?
Це було сказано так, що я сторопів. Чи ж їй не відомо, скільки чоловіків мріють пов’язати з нею долю! Той-таки Хорса навряд чи приховував свої наміри, та й діловитий Чені, напевне, заводив мову про заміжжя. А ще молодий д’Обіньї, молодший де Клар, і нарешті — Ральф. І якщо вона дотепер не
