Щаслива суперниця - Симона Вілар
Йому не можна було відмовити в проникливості. Я мовчки спостерігав за тим, як він віддаляється, метучи плити двору полами своєї накидки, й не відчував нічого, крім суму. З нас двох Хорса поводився куди більш прямо й гідно стосовно тієї, котру ми обоє любили. І раптом серце моє застигло від сумного усвідомлення, що я вимовив це слово в минулому часі. Гіта мене більше не любить!
Я й далі сидів на сходах і почувався нещасним і загубленим. Потім глянув на сокола Хорси, який понуро сидів на моїй руці, — й раптом послабив пута, що втримували птаха, зірвав клобучок і підкинув сокола нагору, відпускаючи на волю.
О, якби так легко й просто я міг відпустити мою Гіту!
Цей день і в іншому видався для мене невдалим. Тільки на ярмарку все йшло як належить, я міг би бути цілком задоволений. Але є в житті щось важливіше за прибутки й бариші, — те, що не залежить від нашого розуму й волі. І моє серце ще не раз отримувало болісні уколи, бо сьогодні всі претенденти ніби змовилися, щоб з’явитись до мене й просити руки Гіти Вейк.
Ледь вийшов Хорса, як до мене звернувся барон де Клар. У його проханні крилася неприхована корисливість — адже якщо відповідно до майорату[4] його старший син успадкує весь маєток, молодшому більш ніж вигідно отримати за дружину заможну леді з фенленда. Гіта ввійде в могутній клан де Кларів, це зміцнить її становище, а тим самим — і становище Мілдред.
Далі, зовсім несподівано для мене, про Гіту Вейк завів мову мій шериф де Чені. Він мені подобався, я поважав його за кмітливість, діловитість, приязну та спокійну вдачу. І з Гітою вони могли б жити в злагоді. Але тут і лорд д’Обіньї з’явився до мене зі своїм білявим небожем, аби торкнутися тієї самої теми. Юнак навіть став переді мною на коліно та заявив, що заради того, аби бачити леді Гіту щасливою, готовий пожертвувати життям.
І що ж я їм відповідав? Те саме: поки не довідаюся про волю своєї підопічної, не можу приймати жодних рішень. Але ж ще залишався Ральф де Бріяр, що жив із Гітою під одним дахом. Той, кому я був зобов’язаний своєю честю та добрим ім’ям. І я б анітрохи не здивувався, якби й він з’явився в Гронвуд з тими ж намірами.
Вечірній бенкет, влаштований у великій залі, був обтяжливим для мене. До того ж, Бертрада раз у раз поглядала задоволено — їй очевидячки було відомо, з чим зверталися сьогодні до мене численні прохачі. Ввічлива та люб’язна, ошатна й усміхнена, вона здавалася справжньою пані, господинею. Бертрада розпитувала мене, чи задоволений я новим каштеляном, пропонувала скуштувати то одну, то іншу страву, приготовану за рецептами, широко відомими при дворах Нормандії та Франції.
Всіляко піднесений нею каштелян тримався з виглядом східного владики, слуги й кухарі в нього працювали до сьомого поту, й навіть найвибагливіший пан не зміг би ні в чому йому дорікати. Він тримався осторонь, біля входу в залу, й за його наказом слуги вносили дедалі нові рідкісні страви: овочеві салати були заправлені рубаними шпаками й синицями, мухоловки й іволги подавалися запеченими, омелюхи й трясогузки — тушкованими, пуночки й очеретянки — в соусі з мигдального молока з імбиром, ластівки й жайворонки — у тісті. Відповідно до нової гастрономічної моди, що гарніше співала птаха, то вишуканішою вважалася страва з неї.
Однак мої гості з не меншим задоволенням поглинали кров’яну ковбасу, пудинги, всілякі паштети з прянощами, що збуджували апетит. Лише я того дня майже не їв, зате налягав на хмільне — заморські вина й місцеві сидри, міцний ель і шипучий морат.[5]Так я намагався прогнати нудьгу, що опанувала мене, та не дбав про те, що мої нормандські гості припишуть це саксонській нестриманості. Втім, до кінця бенкету всі вони захмеліли нітрохи не менше за мене. Небіж д’Обіньї допікав мені балаканиною про свою любов до Гіти, поки звалився під стіл і заснув, обіймаючись із вовкодавом. Мене охопили нестримні веселощі. Як згадував потім Пенда, навіть на йоль не бачили мене таким. Після чергового кубка міцного бордо, я встав, вийшов на середину зали, кинув на підлогу перед собою ніж та заходився танцювати, як наші селяни в Норфолку, притупуючи й закладаючи руки за голову. Мені було байдуже, що подумає знать, яка зібралася в залі, але, на власний подив, за хвилину я виявив, що поруч зі мною трусить сивими кучерями д’Обіньї, тупотять де Клар із синами, підстрибує та крутиться Альрік із Ньюторпа. Музики на хорах зали підхопили мелодію, і ми з присвистом і тупотінням пішли по колу, скуйовджені та розпашілі. Й тут у наше коло ввірвався єпископ Найджел, який геть-чисто забув у хмелю про свій сан, і ми з ще більшою наснагою вдарилися в цей дикий, відомий ще з часів язичництва танок. Наче в тумані я бачив розгублене обличчя Радульфа Тетфордського, бридливу гримасу Бертради, реготушку Клару Данвіль, усміхнених слуг і кам’яно незворушну пику француза-каштеляна. Але нам було начхати! Ми веселились як ніколи.
Нема чого й казати, що після такої пиятики ніхто з нас не зміг прокинутися до ранішньої меси.
Я пробудився тільки близько полудня з нестерпним головним болем і насилу зміг пригадати, як Пенда волік мене в опочивальню та стягав мої чоботи. Коли слуга зняв віконницю, світло боляче вдарило по очах, і я глибше занурився
