Щаслива суперниця - Симона Вілар
Крамольні розмови, якщо врахувати всі присяги, складені Матильді. І мені було досить непросто під час таких застільних бесід утримувати Бертраду від того, щоб втрутитися й знову втягти вельмож у суперечку, а може, й у щось серйозніше.
Можливо, саме обмеження, які я наклав на неї, призвели до того, що приязнь дружини до мене починала випаровуватися, як туман у променях сонця. Їй ледь вистачало розважливості, щоб триматися.
Кумедно, але я виявив також і те, що Бертраді сподобався молодий єпископ Найджел Ілійський. Цікаво було спостерігати за тим, як вона кокетує з ним і намагається тлумачити Святе Письмо. Найджел був непоганий з вигляду: ставний, темпераментний, поводився багато в чому як світська особа. Ми вели з ним часті бесіди про будівництво його нового замку. Він зводив його по сусідству з обителлю, котру сакси шанували як святиню. Багато хто з присутніх у Гронвуді саксонських гостей вважав це блюзнірством, але мені вдалося переконати гордовитих танів у тому, що присутність укріпленого замку анітрохи не зашкодить святині. До речі, я вважав своєю заслугою, що зміг притлумити ворожнечу меж саксами й нормандськими баронами, і зрештою навіть гордовиті Рідверси впокорилися з тим, що за одним столом із ними сидять і гладкий Бранд, син Орма, й Альрік із Ньюторпа.
Про останнього варто сказати, що він, до мого подиву, прибув у Гронвуд-Кастл без своєї дружини Елдри. Й хоча Елдра народила Альріку довгоочікуваного спадкоємця, схоже, він не відчував особливої радості з цього приводу. У всякому разі, у відповідь на мої вітання з народженням сина, Альрік пробурчав щось невиразне. Але куди більше мене схвилювало його повідомлення, що на ярмарок у Гронвуд збирається прибути Гіта Вейк. Нарешті я знову побачу своє Місячне Сяйво!
До відкриття ярмарку в Гронвуд з’їхалося стільки люду, що приготована заздалегідь площа для торговиська виявилося недостатньою, і її довелося похапцем розширювати мало не вдвічі. Мої теслі не покладали рук, зводячи дедалі нові ятки в низині, що прилягала до берега Уїссі. До полудня торгівля вже йшла повний ходом. Ранок я провів у загоні, де були виставлені мої коні — легкі й рухливі, як арабські скакуни, але з міцнішим кістяком і широкими грудьми, такі, що цілком могли нести воїна у важких обладунках. Їхня шерсть лисніла й переливалася тонами від світло-піскового до темно-рудого. Нова порода викликали буйний захват у знаті, що з’їхалася на ярмарок. Торгівля велася жваво, але угоди відняли в мене чимало часу, хоч я й був покладливим продавцем, тому що поспішав покінчити з кіньми й вирушити на торговище, де сподівався зустріти Гіту.
Не так-то просто відшукати людину в цій товкотнечі, серед багатоголосого гомону, лементу, строкатого розмаїття убрань. Суперечки й клятви торговців, вигуки заклиначів, крики носіїв, сміх і дзенькіт струн звідтіля, де потішали народ фіглярі з ведмедем, запальна лайка й божіння тих, хто робив ставки на собачих боях… Три дні триватиме ця з першого погляду безглузда метушня. На четвертий долина Уїссі спорожніє. І тільки тоді стане зрозуміло, що подібне торговище — річ необхідна й украй важлива. Не кажучи вже про прибутки. Але зараз у голові в мене було тільки одне: я незабаром побачу Гіту!
Просуваючись у колотнечі, я то тут, то там натикався на своїх гостей і мешканців замку. Ось товстун Бранд спостерігає за витівками фіглярів. Тут Клара Данвіль розглядає на ятці в торговця дрібним крамом нитки, голки й наперстки. Рано посивілий чепурун д’Обіньї роздивляється меча в крамниці зброяра. Я бачив навіть Бертраду, яка набачила в заїжджого шевця з Кембриджа вузькі черевички з довгими зав’язками. Моя дружина була так захоплена, що навіть не помітила, як я проїхав повз неї.
Я двічі обійшов ярмарок і був уже біля стін замку, коли нарешті побачив її. Мені слід було відразу зміркувати, що шукати Гіту в колотнечі марно — вона досить заможна, щоб не орендувати крамницю, а винаймати в передмісті будинок зі складом. Так воно й було — Гіта, весела й жвава, стояла на ґанку довгастої будівлі з колод і вела бесіду з торговцями вовною, що обступили її.
Вона змінилася. У ній більше не було нічого дитячого — того, що колись так розчулювало мене. Із затамованим подихом я дивився на неї, і мені здавалося, що очі мої ніколи не бачили нічого прекраснішого.
Гіта Вейк! Переді мною була чудова молода леді, що трималася серед поважних купців із-за моря незалежно та вільно. І впевненості в собі в ній було нітрохи не менше, ніж у Бертради. Багатством вбрання вона також не поступалася графині. Голову Гіти вкривала зав’язана на саксонський манір шаль, витончені складки якої підтримували біля ключиць дві багаті брошки; сукня на ній була за європейською модою — вузьке бліо блакитного тонкого сукна зі шнурівкою на спині й оксамитовому поясі, що обвивав стегна, — темно-синьому, гаптованому сріблом і річковими перлами. Таким самим гаптованим оксамитом були підбиті її широкі рукави, що спадали від передпліччя. Поєднання блакитного й глибокого синього підкреслювало її красу — у цьому вбранні Гіта була така прекрасна, що я відчув замилування й… бажання, таке сильне, що відгукнувся кожен м’яз у моєму тілі.
З будинку тим часом вийшов стрункий смаглявий чоловік — і я впізнав Ральфа де Бріяра. Француз ніс глека з вином. Відразу роздав фламандцям чаші та взявся наповнювати їх. Цей лицар прислуговував Гіті не гірше, ніж колись моїй дружині. Я помітив, як Гіта подякувала йому ніжною посмішкою… І згадав, що Пенда ладнав саме цього безземельного лицаря в чоловіки для моєї підопічної.
Але я вже знав, що ніколи не дозволю цього.
Мабуть, очі мої горіли, як у зголоднілого вовка
