Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Тепер ви вийдете за мене? — спитав я в неї.

Вона не відповіла, а почала задкувати від мене коридором, не відводячи погляду від мого обличчя, все ще тримаючись руками за шию. Я бачив на стіні власну тінь, тінь звіра, без форми чи сутності. Рейчел зникла в проході. Я почув, як двері зачинились і в замку повернувся ключ. Я пішов до своєї кімнати і, помітивши власне відображення в дзеркалі, зупинився і втупився в нього. Певна річ, це ж стояв Емброуз, зі спітнілим чолом, блідий, мов смерть? Потім я поворухнувся і знову став собою, сутулий, з незграбними й надто довгими кінцівками, нерішучий, наївний Філіп, який усього лишень пожартував, як школяр. Рейчел попросить у Кендалів за мене вибачення й забуде.

Я відчинив вікно, але сьогодні місяця не було, шуміла злива. Вітер гойдав штори, і погортавши сторінки альманаху на камінній поличці, скинув його на підлогу. Я нахилився підняти, вирвав сторінку, зім’яв її й жбурнув у вогонь. Кінець мого дня народження. День усіх дурнів нарешті минув.

23

Уранці я сів снідати, невидющо втупившись у вікно, де вирувала негода й ревів вітер. До їдальні увійшов Сікомб, тримаючи тацю з запискою. Моє серце ледь не вискочило з грудей. Можливо, вона просить зайти до неї в кімнату? Та записка була не від Рейчел. Почерк був округліший, із більшими літерами. Писала Луїза.

— Це привіз грум містера Кендала, сер, — сказав Сікомб, — він чекає на відповідь.

Я прочитав.

«Дорогий Філіпе, мене дуже стривожило те, що сталося минулого вечора. Здається, я розумію, що ти відчував, принаймні краще, ніж мій батько. Прошу, пам’ятай, я твоя подруга і завжди нею буду. Сьогодні вранці я буду в місті. Якщо захочеш із кимось поговорити, можемо зустрітися біля церкви, незадовго до полудня.

Луїза».

Я сховав записку до кишені й попросив Сікомба принести папір та перо. Зазвичай моєю першою думкою, коли я отримував запрошення від будь-кого і особливо такого ранку, як цей, було написати слова подяки й відмовитися. Але щойно Сікомб приніс перо та папір, я змінив своє рішення. Безсонна ніч, муки самотності спонукали мене шукати товариства. Луїза ставилася до мене найкраще з усіх. Я написав відповідь, повідомивши, що приїду до міста і чекатиму на неї біля церкви.

— Передайте це грумові містера Кендала, — сказав я, — і перекажіть Веллінґтонові, нехай осідлає Циганку на одинадцяту.

Після сніданку я пішов до контори й розібрався з рахунками, а також закінчив писати листа, який почав учора. Сьогодні чомусь усе давалося легше. Частина мого мозку працювала мляво, звертаючи увагу лише на факти та цифри, і я записував їх за силою звички. Закінчивши справи, я поспішив до стаєнь, жадаючи податись якнайдалі від дому і від усього того, з чим він у мене пов’язувався. Я вирішив не їхати алеєю через ліс, ураховуючи неприємні вчорашні спогади, натомість рушив парком і виїхав до головної дороги. Кобила була бадьора й нервова, наче молода лань. Злякавшись невідомо чого, вона стрибнула, брикнулася та позадкувала в кущі, а нещадний вітер шматував нас, що є сили.

Негода, на яку чекали ще в лютому та березні, нарешті нас досягла. Не було більше м’якого тепла колишніх тижнів, спокійного моря та сонця. Величні хвостаті хмари, чорні, набухлі дощем, стрімко пливли із заходу і час від часу з раптовою люттю вибухали градом. Море метушилося в західній затоці. Над полями обабіч дороги кричали чайки, пірнаючи у свіжозорану землю в пошуках зелених пагонів, виплеканих ранньою весною. Нет Брей, якого я минулого ранку так поспішно відіслав, стояв біля своїх воріт, якраз коли я проїжджав. Тримаючи на плечах вологий мішок, ховаючись від граду, він підняв руку та вигукнув вітання, але звук його голосу віднесло вітром.

Море було чути навіть із головної дороги. На заході, де мілка вода покривала пісок, воно було різким та обривистим, відбиваючись від берега та збиваючись у піну, а на сході, біля гирла, кипіли довжелезні вали, розбиваючись об скелі біля входу до гавані, і рокіт бурунів зливався з пронизливим шумом вітру, що зносив живі огорожі та згинав розквітлі дерева.

Спускаючись схилом до міста, я майже нікого не зустрів. Ті, кого я бачив, йшли у справах, зігнувшись під вітром, із розчервонілими від раптового холоду обличчями. Я прив’язав Циганку біля «Троянди та корони» і піднявся стежкою до церкви. Луїза сховалася на ґанку. Я відчинив важкі двері, і ми увійшли до церкви. Всередині було темно й спокійно, особливо після негоди, що вирувала надворі, та все ж відчувався знайомий холод, такий важкий, такий гнітючий, і в повітрі витав церковний запах тління. Ми сіли біля мармурової лежачої фігури мого предка, оточеного синами та доньками, що ридають біля його ніг, і мені подумалося, як багато Ешлі розсіяно по нашому краю — хтось тут, хтось у моїй власній парафії, — колись вони кохали і страждали, а потім кожен знайшов свій кінець.

У безмовній церкві ми інстинктивно заговорили пошепки.

— Я давно за тебе хвилююся, — сказала Луїза, — з Різдва, хоча навіть раніше. Та не могла про це сказати. Ти б мене не послухав.

— У цьому не було потреби, — відповів я, — до вчорашнього вечора все складалося якнайкраще. Я сам винен у тому, що сказав.

— Ти б не сказав цього, — промовила вона, — якби не вірив, що це правда. Тебе дурили з самого початку, і ти був до цього готовий перед тим, як вона приїхала.

— Не було ніякого обману, — заперечив я, — до тих останніх годин. Сталася помилка, і винуватити я можу тільки себе самого.

Раптова злива взяла в осаду південні вікна церкви, і в довгому проході з високими колонами стало ще темніше.

— Навіщо вона приїхала минулого вересня? — спитала Луїза. — Навіщо подолала весь той шлях і розшукала тебе? Вона приїхала сюди не через свою тугу і не з цікавості. Вона приїхала до Англії, до Корнуолу з певною метою, якої тепер досягла.

Я повернувся і поглянув на неї. Її блакитні очі дивилися прямо та щиро.

— Що ти хочеш сказати? — запитав я.

— Вона отримала гроші, — сказала Луїза. — І запланувала це ще до того, як вирушити в мандрівку.

Учитель у Гарроу сказав нам якось у п’ятому класі, що істина буває невловима, невидима, натрапивши, ми її