Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Звісно, — сказала вона, — а чому б і ні?

Я нічого не відповів. Вона, звичайно ж, мала право їхати до Лондона, коли забажає. Там багато крамниць, які вона хотіла б відвідати, багато покупок, які мала б зробити, особливо тепер, коли в неї з’явилися гроші, та все ж… могла б почекати і поїхати разом зі мною. Нам стільки всього треба було обговорити… І раптом я чітко і ясно зрозумів те, про що досі навіть не замислювався. Емброуз помер дев’ять місяців тому. Нам не можна одружуватися до середини літа, інакше люди осудять нас. Якимось чином з’явилися проблеми, яких опівночі й бути не могло і про які я зовсім не подумав.

— Давайте підемо додому не одразу ж, — сказав я їй. — Прогуляймося лісом.

— Гаразд, — відповіла вона.

Ми зупинилися біля будинку лісника, в долині, і, зійшовши з карети, відправили Веллінґтона далі. Пішли однією зі стежок обіч струмка, що звивалася на пагорб. Повсюди групками попід деревами росли первоцвіти, і вона нахилялася та зривала їх, повернувшись чомусь до теми Луїзи. Вона сказала, що дівчина має хист до садівництва, і з часом багато чого зможе навчитися. Як на мене, то хай та Луїза хоч на інший кінець Землі мандрує і займається там садівництвом скільки захоче. Я привів Рейчел до лісу не для того, щоб говорити про Луїзу.

Я взяв у неї з рук первоцвіти і поклав на землю. Потім розстелив під деревом свою куртку і попросив її сісти.

— Я не стомилася, — сказала вона. — Я сиділа в кареті цілу годину, якщо не більше.

— Я також ці чотири години просидів біля дверей, чекаючи на вас.

Я зняв її рукавички та поцілував руки, потім відклав бонет та вуаль до первоцвітів і обцілував її всю. Я стільки годин на це чекав, і вона знову зробилася беззахисною.

— Таким, — сказав я, — був мій план, який ви зруйнували обідом у Кендалів.

— Я так і подумала, — відповіла вона, — власне, це й було однією з причин, чому я поїхала.

— Ви обіцяли ні в чому мені не відмовляти на мій день народження.

— Поблажливість, — сказала вона, — має межі.

Я меж не бачив. Я знову був щасливий, будь-які тривоги розчинилися.

— Якщо, — зауважила вона, — цим шляхом часто ходить лісник, ми матимемо дурнуватий вигляд.

— А він — ще більш дурнуватий, — відповів я, — коли я платитиму йому в суботу. Чи ви самі за це візьметесь, як і за решту справ? Тепер я ваш слуга, ще один Сікомб, і я чекаю ваших подальших розпоряджень.

Я лежав, поклавши голову їй на коліна, а вона перебирала пальцями моє волосся. Я заплющив очі і жадав, щоб цей момент не закінчувався. На віки вічні, лиш один цей момент.

— Ви, певно, гадаєте, чому я не подякувала вам, — сказала вона. — Я помітила ваш спантеличений погляд у кареті. Мені нічого сказати. Я завжди вважала себе імпульсивною, та ви куди імпульсивніший. Мені знадобиться трохи часу, Філіпе, щоб сповна усвідомити вашу щедрість.

— Це не щедрість, — відповів я їй, — це було вашим по праву. Дайте я ще раз вас поцілую. Мені треба надолужити втрачені години, які я провів, сидячи біля порога.

І за мить вона сказала:

— Принаймні одне я тепер знаю точно. До лісу я з вами більше ніколи не піду. Філіпе, допоможіть мені підвестися.

Я допоміг їй звестися на ноги, і, вклонившись, подав рукавички та бонет. Вона пошукала в сумочці, дістала та розгорнула маленький пакунок.

— Ось, це подарунок вам на день народження, який я мала б віддати раніше. Якби я знала, що отримаю статок, то перлина була б значно більша.

Вона взяла шпильку та прикріпила на мою краватку.

— Тепер ви дозволите мені піти додому?

Вона подала мені руку, і я раптом згадав, що нічого не їв на ленч, тож відчув страшенний апетит. Ми звертали стежиною то туди, то сюди, думки мої линули до вареної курки та бекону, а також до ночі, яка все ближчала, і раптом ми натрапили на гранітний камінь, що височів над долиною. Я геть забув, що в кінці стежки на нас чекав саме він, і зійшов зі стежки, намагаючись оминути камінь, та було вже пізно. Вона помітила його, темний прямокутник поміж дерев, відпустила мою руку, зупинилася та не зводила з нього очей.

— Що це, Філіпе? — запитала вона, — нагадує надгробний камінь, звідки він тут, посеред лісу?

— Ні, нічого такого, — відказав я поспішно, — просто шматок граніту. Щось на кшталт орієнтиру. Там є стежка, поміж дерев, не така крута. Ось сюди, ліворуч. Не до каменя.

— Заждіть хвилинку, — сказала вона, — я хочу поглянути на нього. Я тут ніколи не була.

Вона підійшла до плити й зупинилась. Її уста ворушилися, доки вона читала слова, а я, стривожений, стояв поруч. Може, мені просто здалося, та її тіло ніби напружилося, і вона простояла там набагато довше, ніж мала. Мабуть, вона ще раз перечитала написане. Потім повернулася, підійшла до мене, але цього разу не взяла за руку, а пішла сама. Про пам’ятник вона не сказала й слова, як і я, але та велика гранітна плита ніби стояла перед нами всю дорогу. Я бачив рядки віршика і дату під ними, його ініціали, «Е. Е.», вирізьблені на камені, а також записник із листом, поховані під плитою, у сирій землі, яких вона, звісно ж, бачити не могла. Я почувався підлим, здавалося, я зрадив їх обох. Її мовчання говорило за неї — вона схвильована. Якщо я зараз не почну розмову, думав я собі, та гранітна плита стане поміж нами і постійно зростатиме в розмірах.

— Я хотів відвести вас туди раніше, — сказав я голосом, який після такої тривалої паузи здавався неприродним. — То був улюблений краєвид Емброуза в усьому маєтку. Ось чому там стоїть той камінь.

— Та ви, — відказала вона, — звісно ж, не планували показати мені його на свій день народження.

Її слова прозвучали різко, відчужено.

— Ні, — спокійно мовив я, — не планував.

Решту шляху ми пройшли мовчки, і зайшовши до будинку, вона одразу піднялася до своєї кімнати.

Я прийняв ванну та перевдягнувся, і на серці вже не було тієї легкості, натомість з’явився смуток та пригнічення. Який демон завів нас до того гранітного каменя, який провал у пам’яті? Вона не знала, на відміну від мене, як часто Емброуз стояв там, усміхаючись, обпершись на свій ціпок, і той дурнуватий віршик навіював той самий настрій, з