Містичний вальс - Наталія Очкур

Львову — місту, яке дійсно шанує всі свої легенди

Вокальній формації «ПІККАРДІЙСЬКА ТЕРЦІЯ», чия чарівна пісня «Містичний вальс» надихнула мене на створення однойменного роману

Сестрам Григорчук — Катерині, Марії і Тетяні — моїм найпершим читачкам і найвідданішим шанувальницям присвячується ця книга

Бу-бу-бу-бу-бу…

Нав’язливе бурмотіння генерального директора, президента й голови ради правління відкритого акціонерного товариства «Київлікпрепарат» Василя Петровича Стояна заколисувало не гірше рясного дощику за вікном. Стояв грудень, але погода забула зазирнути в календар і подарувала зливу замість білого різдвяного сніжку. Усі присутні на нараді молоді люди в ділових костюмах і з однаковими, фальшиво-зосередженими виразами облич куняли — хто відкрито, користуючись тим, що знаходиться не в полі далеко не яструбиного зору керівника, хто потай, підкреслено уважно схиливши голову над паперами. Чергова безглузда ідея директора долітала до підлеглих мов крізь шар вати в метр товщиною. Сонне царство сколихнулося лише тоді, коли вхідні двері розчахнулися і в кімнату для нарад влетіла струнка, висока молода жінка, однією рукою чіпляючи кліпса зі штучних перлів на ліве вухо, другою зачиняючи за собою двері і закриваючи мобільний телефон підборіддям. Василь Петрович пожвавішав, з надією спрямувавши водянистий блакитний погляд на новоприбулу.

— Вибачте. Я запізнилась, — без жодних ознак ніяковості, які вказували б на те, що вона дійсно вибачається, випалила дівчина, плюхнувшись на послужливо відсунутий їй одним із хлопців стілець.

— Як завжди, — буркнув молодий чоловік у смугастому костюмі, що сидів напроти, викрививши свого і так схожого на лекало рота в іронічній гримасі. Дівчина кинула на нього глузливий погляд і єхидно зауважила:

— Гарний костюм, Грицю. Ти в ньому схожий на зебру, засуджену до страти.

По кімнаті прокотився смішок, а поривчаста пані звела ясні сірі очі на керівника в очікуванні вироку.

— Нічого страшного, — поблажливо озвався Василь Петрович, розпливаючись у посмішці. — Я саме закінчую вступ.

— То це був тільки вступ? — із відчаєм простогнав хтось. Дівчина оперлась підборіддям на сплетені руки.

— Отже, найцікавіше ще попереду.

— Клята підлабузниця, — кинув той самий «смугастий» молодий чоловік. Молода жінка приділила йому ще трохи своєї уваги.

— Якісь проблеми, Грицьку?

Григорій з відчаю зробився буряковим. Ото вже дали батьки ім’ячко, і ворогу не побажаєш. Ні, повний варіант ще куди не йшло, звучить пристойно, без грайливості, та ось скорочення від нього! Пестливі форми, хай їм грець! Гриша, Грицю… жах, та й годі! І, аби хоч якось допекти цій сіроокій виразці, Григорій бовкнув:

— Ніяких, Свєто. Геть ніяких.

На обличчі дівчини промайнула тінь, легенька, мов хмаринка літнього дня, і відразу ж зникла, розчинилась у показній безтурботності. Усі знали, що вона терпіти не може, коли її називають Свєтою, саме так, через «є», тому ця смугаста амеба й вирішила дошкулити їй таким чином. Та Бог з ним, звертати на оте нещастя увагу — тільки себе не поважати. Хоча, ніде правди діти, вона таки спізнилася. На бойові п’ятнадцять. Як завжди.

Звичка спізнюватись скрізь і всюди саме на цей проміжок часу допікала Світлані чи не більше, ніж тим людям, котрі стикалися з нею в процесі спілкування. Зранку Світлана взагалі пересувалась виключно галопом, як бойова конячка, і при цьому на її шкірі ніколи не виступало і краплини поту — було це в літню спеку чи в зимові холоди. Дехто з цього приводу казав «залізна», дехто — «змія», але всі сходились на тому, що Лана холоднокровне створіння, потвора, яку Бог задля маскування або з притаманним йому почуттям гумору наділив янгольською зовнішністю. Та навіть постійний рух на підвищеній швидкості їй не допомагав. Здавалося, запізнення були генетично закладені в її ДНК-карту, і що б вона не робила, наскільки раніше не виходила б із дому, результат виявлявся незмінним. Якось заради експерименту вона вирішила встати на дві години раніше, аби потрапити на зустріч, призначену в місці, до якого від її будинку було десять хвилин пішої ходи. Експеримент скінчився тим, що у Світлани згоріла праска разом із вихідною сукнею, зі стелі у ванні полилась вода, від омлету, під яким вона забула вимкнути газ, залишились сумні, чорні і смердючі спогади, і врешті-решт, на зустріч вона запізнилася. На п’ятнадцять хвилин.

Спочатку вона намагалась пояснювати. Не вибачатися, ні, бо навіть коли Світлана казала «вибачте», вона не вкладала в це слово і краплини каяття — просто пояснювати. Та все, що вона говорила, звучало настільки ж фантастично, наскільки відповідало дійсності, тому Світлана полишила ці марні спроби, прийнявши як даність те, що у неї є два виходи — або знайти роботодавця, який закриватиме очі на її постійні запізнення, втішаючись натомість працездатністю та старанністю, або жити на роботі. На щастя, Василь Петрович відповідав саме першому варіанту, а ще — за це Світлана його дуже поважала — ніколи не вимагав від неї того, що виходило б поза межі її