Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Вечір мого дня народження накрило тінню.
Принаймні вона нічого не знала про лист і ніколи не дізнається, і, вдягаючись до обіду, я міркував, який ще демон змусив мене закопати його там, замість того, щоб спалити в каміні? Мов та тварина, що закопує щось інстинктивно, щоб одного дня повернутися та відкопати. Я зовсім забув про зміст того листа. Емброуз писав його в шалі гарячки. Занурений у роздуми, недовірливий, відчуваючи завислу руку смерті над собою, він не усвідомлював, що пише. І раптом ніби в химернім танку на стіні переді мною зарухалися слова: «Гроші, прости мене, Боже, за такі слова, — це наразі єдиний шлях до її серця». Вони перескочили на дзеркало, доки я стояв перед ним, розчісувався та вставляв шпильку в краватку. Вони не полишали мене й на сходах, і в їдальні, а потім написи розчинилися, перетворившись на сам голос, глибокий голос Емброуза, який я так любив і чув усе життя, голос, який я завжди пам’ятав: «…єдиний шлях до її серця».
Коли вона спустилася до обіду, на шиї в неї виблискувало перлове намисто, ніби в знак прощення, ніби данина моєму дню народження. Та все ж чомусь той факт, що вона його наділа, не наближав її до мене, а віддаляв. Сьогодні — чи лише сьогодні? — мені б хотілося, щоб її шия лишилася голою.
Ми сіли обідати, Джон та Сікомб прислужували, на столі ціла армія свічників та срібла, мереживні серветки на честь мого дня народження, і за давньою традицією, ще з моїх шкільних років, — варена курка та бекон, які Сікомб вніс із гордістю, позираючи на мене. Ми усміхалися, сміялися, виголошували тости за них і за нас, і за двадцять п’ять років, що лишились у мене позаду. Та я весь час відчував, що вся ця радість була вимушеною грою перед Сікомбом та Джоном, і якби ми лишилися вдвох, ніхто б не промовив і слова.
Я був у відчаї і розумів, що необхідно святкувати, необхідно веселитися, і вихід був один — пити більше вина і частіше наливати їй. Гострота відчуттів притупиться, і ми обоє забудемо про гранітну плиту і про те, що вона для обох нас означала. Минулої ночі я ходив на маяк під повним місяцем, тріумфальний сновида, що бачить сон. Сьогодні, хоч мені й відкрилася цінність цілого світу, мені відкрився і його морок.
Сп’янілими очима я дивився на неї по той бік столу, вона сміялася до Сікомба через плече і, здавалося, ще ніколи не була такою милою. Якби ж я тільки міг повернути собі вранішній настрій, спокій та мир і змішати їх з безумством полудня серед первоцвітів, під буками, я б знову став щасливим. І вона була б щаслива. Ми навіки лишили б собі цей настрій, дорогоцінний та священний, несучи його з собою в майбутнє.
Сікомб знову наповнив мій келих, і морок зник, сумніви стихли. Коли ми залишимось удвох, думав я, все буде добре, я спитаю в неї сьогодні ж, цього ж вечора, чи можемо ми одружитися скоріше, якомога скоріше — можливо, за кілька тижнів, можливо, за місяць, позаяк мені хотілося, щоб усі знали — Сікомб, Джон, Кендали, всі — Рейчел носитиме моє ім’я.
Вона буде місіс Ешлі, дружиною Філіпа Ешлі.
Ми, певно, засиділися допізна, бо коли доріжкою загуркотіли колеса карети, ми все ще були за столом. Теленькнув дзвоник, і Кендалів провели до їдальні, де сиділи ми, посеред хаосу з крихт, десерту, напівпорожніх келихів та інших залишків обіду. Пригадую, я, хитаючись, підвівся і підтягнув до столу два стільці, хоча мій хрещений батько й заперечував, мовляв вони вже пообідали, і заїхали лиш на хвилину, щоб привітати мене.
Сікомб вніс чисті келихи, і я помітив, що Луїза в синій сукні дивиться на мене здивовано, вирішивши, як я інтуїтивно відчув, що я випив зайвого. Вона мала рацію, та це траплялося нечасто, у мене був день народження, і час уже було їй зрозуміти, раз і назавжди, що вона ніколи не матиме права осуджувати мене, окрім хіба як свого друга дитинства. Моєму хрещеному це теж варто було б усвідомити. Це покінчило б із його планами, покінчило б із плітками і полегшило б серце кожного, хто цим переймався.
Ми всі сіли, завели розмову: мій хрещений батько, Рейчел та Луїза, — вже звиклі до товариства одне одного за ті години, які провели разом за ленчем, а я мовчки сидів на своєму кінці столу, майже не вслухаючись, бо думки мої займало оголошення, яке я мав намір зробити.
Нарешті мій хрещений, піднявши свій келих у мій бік і усміхаючись, сказав:
— За твої двадцять п’ять років, Філіпе. Довгого та щасливого тобі життя.
Вони втрьох дивилися на мене, і чи то від вина, чи від переповненого почуттями серця мені здалося, що й мій хрещений батько, і Луїза — найдорожчі та найближчі мої друзі, я так їх люблю; і Рейчел, кохання моє, вже зі сльозами в очах, підбадьорливо киває мені та усміхається.
Це був підхожий момент, ідеальний. Слуг у кімнаті не було, тож таємницю можна було зберегти між нами чотирма.
Я підвівся та подякував їм, а потім, наповнивши собі келих, сказав:
— У мене також є тост, за який я хотів би сьогодні випити. З самого ранку я найщасливіший чоловік. Я хочу, щоб ти, хрещений батьку, і ти, Луїзо, випили за Рейчел, яка стане моєю дружиною.
Я осушив свій келих і поглянув на них, усміхаючись. Ніхто не відповів, ніхто не поворухнувся, хрещений батько мав геть розгублений вигляд, а коли я поглянув на Рейчел, її усмішка зникла, вона не зводила з мене очей, її обличчя перетворилося на кам’яну маску.
— Ви зовсім уже з глузду з’їхали, Філіпе? — спитала вона.
Я опустив келих на стіл. Рука не слухалася мене, і я поставив його надто близько до краю. Келих перекинувся і розлетівся на друзки по підлозі. Моє серце виривалося з грудей. Я не міг відвести очей від її непорушного блідого обличчя.
— Вибачте, якщо я передчасно розкрив нашу таємницю, та не забувайте, у мене сьогодні день народження, а вони мої найдавніші друзі.
Я схопився руками за стіл,
