Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Я почекав, та вона не прийшла. Либонь, сіли вдвох у будуарі. Я почув, як годинник пробив дев’яту, потім десяту, потім одинадцяту.

Після одинадцятої я зрозумів, що вона взагалі не збирається мене відвідати. Таке нехтування було продовженням мого покарання.

Я виліз із ліжка і став у коридорі. Вони розійшлися по кімнатах, позаяк я чув, як Мері Пескоу порпається у рожевій спальні, час від часу противно кашляючи, щоб прочистити горло — ще одна звичка, запозичена від матері.

Я пройшов коридором до кімнати Рейчел. Узявся за ручку її дверей і повернув. Та двері не відчинилися. Було замкнено. Я постукав, дуже тихо. Вона не відповіла. Я повільно повернувся до своєї кімнати, заліз у ліжко і лежав там, усе ще здригаючись від холоду.

Пам’ятаю, як уранці одягнувся, але й гадки не маю, коли саме приходив Джон мене розбудити, чи коли я снідав, узагалі нічого, лише страшний головний біль та дивну закляклість у шиї. Я пішов та сів у своє крісло в конторі. Нічого не писав, нікого не бачив. Незабаром після дванадцятої прийшов Сікомб сказати, що леді чекають на ленч. Я відповів, що не хочу їсти. Він підійшов ближче і поглянув на мене.

— Містере Філіпе, — сказав він, — ви хворі. Що сталося?

— Не знаю, — відказав я.

Він узяв мою руку, потримав. Потім вийшов із контори, і я почув, як він поспіхом перетинає двір.

За якийсь час двері знову відчинилися. Там стояла Рейчел, а за нею — Мері Пескоу та Сікомб. Вона підійшла до мене.

— Сікомб каже, ви захворіли, — сказала вона. — Що з вами?

Я спробував поглянути на неї. Все, що зі мною відбувалося, здавалося геть несправжнім. Я ледве розумів, що сиджу тут, у своєму конторському кріслі, мені здавалося, що я нагорі, у кімнаті, мерзну в ліжку, як минулої ночі.

— Коли ви відішлете її додому? — запитав я. — Я не завдам вам шкоди. Даю слово честі.

Вона поклала руку мені на чоло. Поглянула у вічі. Потім різко повернулася до Сікомба.

— Покличте Джона, — сказала вона. — І допоможіть укласти містера Ешлі в ліжко. Передайте Веллінґтонові, нехай грум якомога швидше привезе лікаря…

Я нічого не бачив, окрім її білого обличчя та очей. І якийсь безглуздий, недоречний, переляканий, схвильований погляд Мері Пескоу. А потім — нічого. Тільки закляклість та біль.

Уже знову лежачи в ліжку, я зрозумів, що Сікомб стоїть біля вікон, закриває ставні, запинає штори, щоб у кімнаті стало зовсім темно, чого я так жадав. Може, хоч темрява полегшить цей сліпучий біль. Я не міг поворухнути головою на подушці, здавалося, ніби м’язи в шиї стали негнучкими і міцно стяглися. Я знову повторив:

— Обіцяю, я вам не нашкоджу. Відішліть Мері Пескоу додому.

Вона відповіла:

— Мовчіть. Лежіть і не рухайтеся.

Кімнату сповнював шепіт. Двері відчинялися, зачинялися і знову відчинялися. Ледь чутно було якісь повільні кроки. Вузькі щілинки світла просочувалися зі сходового майданчика, і знову ця постійна скрадливість шепотіння, і в раптовім гострім маренні, яке, певно, охопило мене, здавалося, ніби будинок переповнений людьми, в кожній кімнаті гості, та й сам дім не настільки великий, щоб усіх їх вмістити, вони тісняться у вітальні та в бібліотеці, а десь там усередині натовпу ходить Рейчел, усміхається, розмовляє, тримає їх за руки. Я все повторював без упину: «Відішліть їх геть».

Потім я побачив округле обличчя доктора Ґілберта в окулярах, яке нахилялося до мене згори. Значить, він також був серед тих людей. Коли я був малим, він приїздив, щоб лікувати мене від вітрянки. Відтоді я рідко з ним бачився.

— Отже, ви купалися в морі посеред ночі? — запитав він мене. — Дуже нерозумний вчинок.

Він похитав головою, ніби я все ще був дитиною, і почухав підборіддя. Я заплющив очі від сліпучого світла. Я чув, як Рейчел звертається до нього:

— Я надто багато знаю про такий тип гарячки, щоб помилятися. Я бачила, як у Флоренції від неї помирали діти. Вона охоплює хребет, а потім — мозок. Зробіть щось, ради Бога…

Вони вийшли. І знову почувся шепіт. За ним прослідувало гуркотіння коліс на доріжці, карета від’їхала. Пізніше я почув чиєсь дихання, зовсім поруч зі своїм ліжком. Я зрозумів, що сталося. Рейчел поїхала. Вона вирушила в Бодмін, щоб звідти екіпажем дістатися Лондона. Вона залишила Мері Пескоу наглядати за мною. Слуги, Сікомб, Джон — усі поїхали. Лишилася тільки Мері Пескоу.

— Прошу, йдіть, — сказав я, — мені ніхто не потрібен.

Рука торкнулася мого чола. Рука Мері Пескоу. Я спробував її струсити. Та вона повернулася знов, скрадлива, холодна, і я голосно крикнув, щоб вона пішла, та рука лише сильніше стисла моє чоло, важка, чіпка, мов лід, і згодом льодом вона і обернулася на моєму чолі, на моїй шиї, не відпускаючи мене, в’язня. Потім я почув, як Рейчел шепоче мені на вухо: «Милий, лежіть, не рухайтеся. Це полегшить головний біль. Вам стане краще вже незабаром».

Я спробував повернутися, та не зміг. То вона поїхала до Лондона чи ні?

Я сказав:

— Не лишайте мене. Пообіцяйте, що не покинете мене.

Вона відповіла:

— Обіцяю. Обіцяю, що не покину вас.

Я розплющив очі, та не побачив її, в кімнаті було зовсім темно. Її обриси змінилися, це була вже не знайома мені спальня. Вона була довга та вузька, немов келія. Ліжко жорстке, наче залізне. Десь палахкотіла одна свічка, за ширмою. В ніші на протилежній стіні схилилася на колінах мадонна. Я голосно кликав: «Рейчел!.. Рейчел!..»

Я почув, як хтось пробіг, відчинилися двері, і вона взяла мою руку в свою зі словами: «Я з вами». Я знову заплющив очі.

Я стояв на мості над Арно, даючи собі обіцянку знищити жінку, якої ніколи не бачив. Розбухла вода проносилася попід мостом, бура, вкрита бульбашками, і Рейчел, жебрачка, підійшла до мене з простягнутими руками. Вона була гола, за винятком перлового намиста навколо шиї. Раптом вона вказала на воду, і повз нас проплив Емброуз, попід мостом, з руками, складеними на грудях. Він поплив далі за водою, аж доки не зник із поля зору, і повільно, велично, з піднятими догори прямими лапами за ним пропливло тіло мертвої собаки.

24

Перше, що я помітив, так це що дерево за моїм вікном укрите листям. Я спантеличено дивився на