Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Здається, вино та день народження сильно вдарили Філіпові в голову. Пробачте йому цей шкільний розіграш і, якщо зможете, забудьте. Коли він прийде до тями, то неодмінно вибачиться. Перейдімо до вітальні?

Вона підвелася та провела всіх із кімнати. А я лишився стояти, витріщаючись на залишки святкового столу, на крихти хліба, на розлите вино на серветках, на відставлені стільці, і не відчував нічого, зовсім нічого, крім вакууму в тому місці, де мало бути моє серце. Я трохи почекав, а тоді, спотикаючись, вийшов із їдальні, доки Джон та Сікомб не прийшли прибирати зі столу. Я пішов до бібліотеки та сів у темряві біля згаслого каміна. Свічки не горіли, а дрова перетворилися на попіл. Із напівпрочинених дверей було чути шум голосів у вітальні. Я стиснув руками голову, на язиці відчувався кислий присмак вина. Можливо, якщо я посиджу тут, у темряві, то відновлю почуття рівноваги, і ця німа порожнеча мине. Я скоїв цю грубу помилку, перебравши вина. Та все ж чому вона так зреагувала на мої слова? Ми змусили б їх заприсягтися тримати все в таємниці. Вони зрозуміли б. Я продовжував сидіти, чекаючи, коли вони поїдуть.

Незабаром — час здавався безкінечним, хоча насправді минуло, певно, всього десять хвилин — голоси стали гучнішими, доки вони проходили вестибюлем, і я почув, як Сікомб відчиняє парадні двері, як бажає їм доброї ночі, як колеса карети гуркотять доріжкою, як двері гупають і як брязкає засув.

У моїй голові прояснилося. Я сидів та дослухався. Я чув шелест її сукні. Звук зупинився на мить біля прочинених дверей бібліотеки, а потім віддалився. Я почув кроки на сходах. Підвівся з крісла і пішов слідом. Натрапив на неї на звороті коридору, де вона зупинилася погасити свічки. Ми стояли, дивлячись одне на одного в мерехтливому світлі.

— Я гадала, ви пішли спати, — сказала вона. — Краще б ви так і зробили, доки не накоїли ще якогось лиха.

— Тепер, коли вони поїхали, — сказав я, — ви мені пробачите? Повірте, Кендалам можна довіряти. Вони не видадуть нашої таємниці.

— Господи, я дуже на це сподіваюся, адже вони її й не знають, — відповіла вона. — Через вас я почуваюся служницею, яка ховається з грумом десь на горищі. Мені вже бувало соромно, але щоб настільки…

Усе те ж кам’яне бліде обличчя, яке їй не належало.

— Минулої ночі вам соромно не було, — сказав я, — ви дали обіцянку і зовсім не гнівалися. Досить було попросити, і я одразу пішов би.

— Дала обіцянку? — спитала вона. — Яку обіцянку?

— Вийти за мене, Рейчел, — відповів я.

Вона тримала свічник у руці. Потім підняла його, щоб краще освітити моє обличчя.

— Ви смієте стояти тут, Філіпе, — сказала вона, — і розказувати, ніби вчора вночі я пообіцяла вийти за вас заміж? За обідом я сказала Кендалам, що ви втратили глузд, певно, так воно і є. Ви чудово знаєте, що нічого такого я не обіцяла.

Я витріщився на неї. Це не я збожеволів, а вона. Я відчув, як починаю червоніти.

— Ви спитали мене, чого я хочу, — сказав я, — чого бажаю на свій день народження. Тоді, як і зараз, я хотів лише одного — щоб ви вийшли за мене. Чого ж іще я міг бажати?

Вона не відповіла. Все дивилася на мене, спантеличена, розгублена, ніби людина, яка почула іноземною мовою слова, і не може ні зрозуміти, ні перекласти їх, і я раптом усвідомив, із болем та розпачем, що ми дійсно говоримо різними мовами і все, що сталося між нами, сталося помилково. Вона не зрозуміла, про що я просив її опівночі, а я не зрозумів, засліплений радістю, що вона дала мені. Отже, те, що я вважав обітницею кохання, насправді виявилося чимось іншим, що не мало значення і що вона тлумачила по-своєму.

Якщо їй було соромно, то я соромився вдвічі більше від того, наскільки помилково вона могла мене зрозуміти.

— Дозвольте, я скажу прямо, — продовжив я. — Коли ви вийдете за мене?

— Філіпе, ніколи, — сказала вона, і махнула рукою, ніби відпускаючи прислугу. — Зрозумійте це раз і назавжди. Якщо ви сподівалися на щось інше, мені шкода. Я не мала наміру вводити вас в оману. А тепер на добраніч.

Вона зібралася йти, та я міцно схопив її за руку.

— То ви мене не кохаєте? — спитав я. — Ви лише прикидалися? Чому ж, на Бога, ви не сказали мені правди минулої ночі, чому не попросили піти?

І знову в її очах спантеличення, вона не розуміла. Ми були незнайомцями, нас ніщо не пов’язувало. Вона приїхала з іншої країни, представниця іншої раси.

— Ви ще смієте докоряти мені за те, що сталося? — спитала вона. — Я хотіла подякувати вам, ось і все. Ви подарували мені коштовності.

Гадаю, в той самий момент я зрозумів те, що Емброуз також відкрив для себе у свій час. Я зрозумів, що він у ній розгледів, чого жадав, але так і не отримав. Я зрозумів біль, страждання і цілу прірву між ним та Рейчел, яка все розширювалася. Її очі, такі темні й такі несхожі на наші, пильно дивилися, не в змозі зрозуміти. Емброуз стояв за моєю спиною, в тіні, під мерехтливим світлом. Ми дивилися на неї, змучені, втративши будь-яку надію, а вона дивилась у відповідь поглядом, сповненим звинувачень. Її обличчя теж було чужим у цьому світлі. Маленьке і вузьке, обличчя з монети. Рука, яку я тримав, уже не була теплою. Холодні тонкі пальці намагалися вислизнути, персні дряпали й ранили мою долоню. Я відпустив її, і одразу ж захотів торкнутися знову.

— Чому ви так дивитеся на мене? — прошепотіла вона. — Що я вам зробила? Ваше обличчя змінилося.

Я міркував, що ще можу їй дати. У неї було майно, гроші й коштовності. Вона володіла моїм тілом, моїм серцем і моєю душею. Лишалося тільки моє ім’я, яке вона й так уже носила. Нічого не лишилось. Окрім страху. Я забрав від неї свічник та поставив на виступ над сходами. Я охопив її шию обома руками. Тепер вона не могла рухатися, лише дивилася на мене широко розплющеними очима. І здавалося, ніби в своїх руках я тримаю налякану пташку, і якщо її злегка стиснути, вона затріпотить і помре, а якщо відпустити — полетить на волю.

— Ви ніколи мене не покинете, — сказав я, — кляніться, кляніться, ніколи.

Вона спробувала поворушити устами у відповідь, та не змогла,