Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва
Вона заперечувала це:
— Я хочу, але твоїм «бігунцям» бракує енергії кохання.
— Чому ж самки тварин вагітніють і без твоєї ефемерної «енергії»?
— А тому, чоловіче, що створити тварину — це одна річ, а людину — зовсім інша. Бог творив нас, царів плотського світу, кохаючи, і ми також маємо творити собі подібних з коханням, бо тільки воно обертає шмат плоті на людину. А ти не кохаєш мене навіть так, як лев кохає левицю! — відбивалася вона і бралася знову і знову вчити мене «коханню».
Я терпів її надокучливі «ніжності» (винятково заради здійсненні Отчої волі) доти, допоки не здогадався, що вона чинить це не з метою успішного запліднення, а в надії підвередити моє здоров’я, вивищитися наді мною, позаяк, навчаючи мене «коханню», вона нічим не поступається, нічого не витрачає, а навпаки, раз за разом привласнює найціннішу, найвойовничішу частку моєї плоті, а я, нічого не здобуваючи, втрачаю армію за армією! Втрачаю охоту до праці, а відтак — повагу Отця! А вона, отримуючи моє, стає дедалі дужчою, заповзятішою і, що особливо прикро — мудрішає!
Але допоки я прозрів, збігло чимало часу! Не рік і не два я, спустошений її «коханням», відлежувався під яблунею, а вона, співаючи, порала Сад і ласкою та лестощами відлучала від мене звірів і приручала їх собі, внаслідок чого вони перестали коритися мені і почали слугувати лише їй. Причому охоче, з радістю, і врешті-решт визнали її одноосібною царицею.
Аж тоді я заволав до Бога:
— Отче! Ліліт повстала проти мене, а відтак, і проти Тебе! Замість спільного, так би мовити демократичного правування Садом установила Матріархат!
Отець хотів нас помирити, але вона навідріз відмовилася злягатися зі мною без «кохання» і «ніжності», а також ділитися зі мною прирученими тваринами й запрохала в Нього, щоб Він дозволив їй перебратися зі своїми улюбленцями на закрайки Саду. Отець довго відмовляв її, але… Мабуть, Він витворив її з іншої глини, ніж мене: для мене взяв теплу, сповнену світла, а для неї — з-під розлогого куща, куди ніколи не зазирає сонце — чорну (бо вона темніша за мене і шкірою, й волоссям), масну і завжди вологу. Тому ми й не змогли порозумітися. Він відлучив її від мене, і всі звірі і птахи залишили мене і подалися слідом за нею. І я не просто занудьгував, а впав у депресію. Поламав усі знаряддя праці й (о, сором!) почав шукати шлях у пекло…
Добре, що вдругорядь Отець вибрав якісніший матеріал — моє ребро, вже освячене Його благословенним подихом. Я чув, як він розкривав мені груди, але не крикнув, не зойкнув, бо сказав собі: «Він виймає не ребро, а стрілу, яку ввігнала в мене владолюбна, непоступлива жона!»
Єва, на загал, подобається мені дужче за Ліліт вже тому, що з усіх сил намагається вподібнитися мені, вважає мене наступником Отця в Саду, побоюється звірів, не вимагає, щоб я без нагальної потреби вимітував з себе дорогоцінне сім’я і, що найважливіше, не знає тих безглуздих слів, які навигадувала Ліліт, щоб затуплювати мені розум, ущерблювати мою чоловічу гідність.
Коли вона заздрісно зорить на мій корінь, я почуваю себе наймогутнішою, найвартіснішою істотою, і сім’я моє несамохіть проливається на землю. Я впевнений, що ця чиста пожертва є особливо приємною Отцеві — дарма, що вона не сприяє примноженню людства, зате удобрює ґрунт Саду.
Словом, Єва є справді моєю, чоловіковою, але… Якщо по правді, мене інколи дратує її поступливість, догідливість, тобто властива реброві безмозкість, а також її маніакальне бажання сховатися в моїх грудях, прилягти до мого серця. І я вибухаю гнівом… від страху, що з часом вона вподібниться Ліліт. Приміром, учора вона несподівано лизнула мені щоку (точнісінько, як та), і я, щоб відбити в неї охоту до лизання, покарав її і правицею, і словом: ляснув по щоці і гукнув: «Геть від мене, дурепо!» Й вона, замість того, щоб відстояти себе, затулила долонею щоку й кудись покірно почалапала.
Якийсь час я насолоджувався самотою, а потім мені спало на думку, що дурна жінка може з горя забрести аж на околицю Саду і змовитися проти мене з Ліліт. Я загукав: «Єво! Я голодний!» Вона одразу ж повернулася й, не зронивши ні слова, почала годувати мене. Під’ївши, я охоче сповнив свій подружній обов’язок і поклав собі не бити й не проганяти її, щоб Отцеві не довелося виймати з мене ще одне ребро, а то й частину мозку чи печінки…»
— Годі! — долинув до мене зоддалеку твій вигук. Ти сердишся, що я зобразила першого чоловіка таким йолопом? І даремно! Не забувай, що він — юним-юне, неотесане створіння, котре ще не усвідомлює свого призначення, що між ним і тобою пролягають тисячоліття розмаїтих випробувань, і не ототожнюй себе з ним, не запитуй себе: «Навіщо вона морочить мене?» — Невдовзі зрозумієш, якщо, звісно, захочеш зрозуміти.
Я вже заклеїла Адамові рот фіговим листком і виводжу на кін Єву…
— Жодна з коханок Любенка не здатна таке вимудрувати. Він волочиться виключно за студентками й пустими, глупими молодичками — чим глупіша, тим миліша. Й котрась з Курчикових артисток також — цих цікавить лише його гаманець і зв’язки. І Зоя Шиленко не змогла б. Вона хоча й закохана в Адася, але помірно, без надії на взаємність, тому що Адась… не такий, щоб… — подумала Євгенія і несамохіть пригадала сварку дядька з Адасем.
Було це… давненько вже, коли дядька перевели в область, першим заступником голови обладміністрації, й вони перебралися разом з ним. Вона в той час підрощувала синочка, а чоловік, стараннями дядька, очолив відділ в облуправлінні сільського господарства і отримав двокімнатну квартиру. Все було начебто, гаразд, аж раптом під вечір заявився дядько — вона ще ніколи не бачила його таким лютим — і напався на Адася: «Марш на балкон, Маньчин сину! Будемо балакати!»
Про що вони балакали, зачинившись на балконі, Євгенія так і не дізналася, бо пересиділа халепу з малим, в дитячому покоїку. Чула лише, як
